Єжи Францішек Кавалерович — польський кінорежисер і сценарист, народився 19 січня 1922 року в Гвождці поблизу Коломиї, у тодішній Польщі, нині на території України. Помер 27 грудня 2007 року у Варшаві. У 1946–1949 роках навчався в Краківській академії красних мистецтв. Після дебюту в кіно 1951 року стрічкою «Громада» знімав також пропагандистські фільми, зокрема «Целюлоза» (1953), а згодом став одним із провідних представників польської кіношколи. Поставив фільми «Потяг» (1959), «Мати Йоанна від Ангелів» (1960), «Фараон» (1966), «Смерть президента» (1977), «Аустерія» (1983) та «Кво вадіс» (2001). За «Фараона» отримав номінацію на «Оскар» за найкращий фільм іноземною мовою, а за «Аустерію» здобув «Золотих левів» Польського кінофестивалю. Кавалерович був співзасновником Польської асоціації кінематографістів, її першим головою у 1966–1978 роках, викладав у Національній вищій школі кіно, телебачення і театру імені Леона Шиллера в Лодзі та був депутатом Сейму Польської Народної Республіки дев’ятого скликання від Польської об’єднаної робітничої партії.
- Як розвивалася режисерська та громадська діяльність Єжи Кавалеровича?
- Де народився Єжи Кавалерович і як складалися його ранні роки та освіта?
- Як розвивалася кінорежисерська кар’єра Єжи Кавалеровича від перших робіт до середини 1960-х років?
- Який фільм зняв Єжи Кавалерович у 1980 році та над чим він почав працювати далі?
- Як сприймали фільм «Аустерія» після його прем’єри?
- Які пізні фільми поставив Єжи Кавалерович і як їх сприйняли?
- Як Єжи Кавалерович реалізував свою давню задумку екранізувати «Кво вадіс»?
- Яку громадську, партійну та професійну діяльність вів Єжи Кавалерович у 1960–1980-х роках?
- Як складалося особисте життя Єжи Кавалеровича?
- Які риси та оцінки визначають кінематографічний стиль Єжи Кавалеровича?
- Якими були особливості режисерського стилю Єжи Кавалеровича?
- Як вшановували пам’ять Єжи Кавалеровича?
Кінорежисерська й громадська діяльність
Єжи Францішек Кавалерович здобував освіту в Краківській академії мистецтв у 1946—1949 роках. У 1951 році він дебютував як кінорежисер із соціалістично-реалістичним фільмом «Громада», а згодом зняв пропагандистські повнометражні стрічки, зокрема «Целюлоза» 1953 року. Надалі він став одним із провідних представників польської кіношколи. Серед його найвідоміших робіт — «Потяг» (1959), «Мати Йоанна від Ангелів» (1960), «Фараон» (1966), «Смерть президента» (1977), «Аустерія» (1983) та «Кво вадіс» (2001). За «Фараона» Кавалерович отримав номінацію на премію «Оскар» за найкращий фільм іноземною мовою. «Аустерія» була відзначена Золотими левами на Польському кінофестивалі. Окрім режисерської роботи, він був співзасновником Польської асоціації кінематографістів і з 1966 до 1978 року був її першим головою. Також викладав у Вищій державній школі кіно, телебачення і театру імені Леона Шиллера в Лодзі. У 1985—1989 роках був депутатом Сейму Польської Народної Республіки, представляючи Польську об’єднану робітничу партію.
Ранні роки та навчання
Єжи Кавалерович народився 19 січня 1922 року в Гвоздці поблизу Коломиї, у тодішній Польщі, нині в Україні. Він походив із родини Едварда, поштового службовця вірменського походження, та Зофії Клементівни. Дитинство провів у багатокультурному середовищі, де жили поляки, українці, євреї та вірмени. Він склав так звану малу матуру, однак подальше навчання перервала Друга світова війна.
Під час радянської окупації Кавалерович мешкав із родиною в Станіславові. Після захоплення міста німцями 1941 року працював на німецькому локомотивному депо, а також носієм на станції в Станіславові та комірником. У 1944 році його родина переїхала до Кракова, утікаючи від німців, які розшукували його брата Вітольда. Після приєднання східних польських земель до Радянського Союзу родина залишилася в Кракові; батьки оселилися в Пруднику, а брат Вітольд — у Стшельце-Опольське в Верхній Сілезії. Мати була похована на міському цвинтарі в Пруднику. У 1946–1949 роках Кавалерович навчався в Краківській академії мистецтв.
Перші повоєнні фільми та утвердження стилю
У 1946 році, ще під час навчання, Єжи Кавалерович завершив Курс підготовки до кіновиробництва. Перший етап його кінематографічної діяльності пов’язаний із роботою асистентом режисера на фільмах «Заборонені пісні» (1946), «Останній етап» (1947), «Повернення» (1947), «Сталеві серця» (1948) і «Чортів яр» (1949). Першу самостійну режисерську роботу він здійснив у 1951 році, поставивши фільм «Громада», який показував конфлікт між прихильниками кооперативного млина та куркулями. Стрічку було відзначено на Міжнародному кінофестивалі в Карлових Варах за реалістичне зображення класової боротьби на селі.
Пізніше Кавалерович звернувся до екранізації прози Іґора Неверлі «Пам’ятка з Целюлози», розділивши матеріал на два фільми — «Целюлоза» (1953) і «Під фрігійською зорею» (1954). У цих картинах, присвячених класовій боротьбі, він створив образ Щенсного у виконанні Юзефа Новака та простежив його шлях у 1930-х роках: переїзд до міста, приєднання до робітничого руху, романтичні почуття до Марії, яку зіграла Люцина Вінницька, а згодом — від’їзд до участі в Іспанській громадянській війні на республіканському боці. У цих фільмах режисер поєднував поетику соціалістичного реалізму з рисами італійського неореалізму в оформленні та монтажі.
У 1956 році Кавалерович зняв «Тінь», четвертий повнометражний фільм у межах поетики соціалістичного реалізму. Тут він створив персонажа Бішупіка у виконанні Ігнація Маховського, який гине, стрибнувши з поїзда. Через поєднання об’єктивної та суб’єктивної оповіді режисер поступово розкривав його особу, показував підозри щодо його участі у провокаціях проти двох підпільних груп і подальший захист подвійного агента. Одночасно Кавалерович ставив під сумнів саму поетику соціалістичного реалізму, використовуючи ненадійне оповідання.
Після децентралізації польської кіноіндустрії 1955 року він став художнім керівником кіностудії «Кадр». У 1957 році Кавалерович зняв перший фільм Польської кіношколи, в якому вже не було елементів соціалістичного реалізму. Це була історія повоєнної долі Юліана Зборського у виконанні Роланда Гловацького — колишнього архітектора і танцівника, чиї переживання в концтаборі під час Другої світової війни позначилися на психічному стані. Повернення героя до дружини, яку зіграла Люцина Вінницька, виявилося безперспективним. Особливо новаторськими для польського кіно стали сцени спогадів про концтабір, зняті рухомою камерою та підкреслені какофонічним звуком.
У 1959 році режисер створив фільм «Поїзд», дія якого відбувається на маршруті Варшава—Гель. У ньому знялися Люцина Вінницька в ролі Марти, Леон Нємчик у ролі Єжи та Збіґнєв Цибульський у ролі шанувальника. Фільм отримав нагороду «Золотий качок» як найкращий фільм і приз «Евротехніка» на ХХ Венеційському кінофестивалі.
Завершивши роботу над «Матір’ю Іоанною від Янголів» у 1960 році, Кавалерович екранізував оповідання Ярослава Івашкевича. У фільмі Мечислав Войт зіграв єзуїтського священика Сурина, а Люцина Вінницька — Матір Іоанну. Стрічка була відзначена «Золотим качком» у Польщі та здобула Приз журі на XIV Каннському кінофестивалі.
Після цього режисер зібрав кошти для екранізації роману Болеслава Пруса «Фараон» і завершив фільм 1966 року. У центрі картини — дилема влади між шляхетністю та ефективністю; головні ролі виконали Єжи Зельник як Рамзес XIII і Пйотр Павловський як жерць Гергор. Над фільмом Кавалерович працював разом із оператором Єжи Вуйциком та художником-постановником Єжи Шкшепінським. «Фараон» отримав ще одну нагороду «Золотий качок» і був номінований на премію «Оскар» за найкращий фільм іноземною мовою.
Фільм «Зустріч на Атлантиці»
У 1980 році Єжи Кавалерович зняв фільм «Зустріч на Атлантиці». Стрічка розповідає про тріо подружніх пар, які подорожують трансатлантичним кораблем зі Сполучених Штатів до Польщі. Центральною лінією сюжету є зіткнення між професором Новаком і Вальтером. У фільмі також порушено похмурий епізод із минулого Новака, який довів молоду студентку до спроби самогубства. Через брак внутрішньої дисципліни та послідовності фільм був проігнорований критиками. Після завершення роботи над ним Кавалерович почав працювати над екранізацією прози Стрийковського.
Фільм «Аустерія»
Фільм «Аустерія» (1982) показує долю єврейської громади в маленькому галицькому містечку під час Першої світової війни. Дія розгортається в корчмі, якою керує літній чоловік на ім’я Таґа; вона є місцем зустрічі для різних східноєвропейських євреїв. У фінальній сцені хасидські євреї ритуально купаються в річці перед тим, як їх убиває кулемет. Стрічка вийшла на екрани 1983 року і викликала різку критику з боку урядового речника Єжи Урбана. Критики пов’язували загибель хасидських євреїв із масовим убивством палестинців під час Ліванської війни. Водночас фільм здобув Гран-прі Польського кінофестивалю. «Аустерія» порушувала чутливу для польського суспільства тему, яку могли сприймати як алегорію Голокосту.
Пізні екранізації та сприйняття
Наприкінці кар’єри Єжи Кавалерович звернувся до кількох екранізацій літературних творів, у яких намагався поєднати історичну тематику із сучасними політичними алюзіями. Для фільму «Полонений Європи» він зібрав матеріал для адаптації роману Юліуша Данковського «Полонений Європи», що зосереджується на долі Наполеона Бонапарта після поразки під Ватерлоо. Стрічка була польсько-французькою копродукцією і завершена 1989 року, в період політичної трансформації в Польщі. Кавалерович обрав інтерпретацію, яка проводила аналогії між Наполеоном і занепадом комуністичної партії, однак у Польщі фільм був сприйнятий негативно; критики, зокрема Рек, вважали його висновки неоригінальними для глядачів.
У 1990 році режисер зняв у Німеччині фільм «Діти Бронштейна», дія якого віднесена до 1970-х років у Німецькій Демократичній Республіці. У центрі сюжету — юнак Ганс Бронштейн, який дізнається, що його батько ув’язнив старого чоловіка, який колись був табірним капо. Пізніше, 1996 року, Кавалерович здійснив польсько-російську екранізацію оповідання Льва Толстого «За що?», присвячену польським вигнанцям у сучасному Казахстані, колишнім повстанцям січня 1863 року. На думку Аліції Гельман, цей фільм став мистецькою невдачею, а сам режисер застосував у ньому поетичний стиль минулої епохи.
Екранізація «Кво вадіс»
На межі століть Єжи Кавалерович здійснив давній задум екранізації «Кво вадіс». Фільм вийшов у кінотеатрах 2001 року. У стрічці Марека Вінціуша зіграв Павел Деляг, Лігію — Магдалена Мельцарз, а демоничного імператора Нерона — Міхал Байор. За оцінкою Аґати Міллер-Клеші, ця екранізація була найвірнішою до літературного оригіналу Генрика Сенкевича. Водночас фільм, попри касовий успіх, розділив критиків: серед його слабких місць називали театральність акторської гри, монтажу й операторської роботи. Окремо високо оцінили нюансовану роль Міхала Байора. Постановка коштувала 76 мільйонів злотих і залучила 2 тисячі статистів. Стрічку подивилися 4,5 мільйона глядачів. У ній відбилися також релігійні настрої в Польщі в період, коли Католицька церква входила в третє тисячоліття за понтифікату Івана Павла ІІ.
Громадська та партійна діяльність
У травні 1966 року Єжи Кавалерович брав участь у засновницькому з’їзді Спілки польських кінематографістів, а згодом був обраний її першим головою. Раніше, у 1962 році, він входив до складу журі 15-го Міжнародного кінофестивалю в Каннах, а у 1976 році головував у журі 26-го Міжнародного кінофестивалю в Берліні. У 1980-х роках він викладав у Державній вищій школі кіно, телебачення і театру в Лодзі.
У 1954 році на прохання Ванди Якубовської він вступив до Польської об’єднаної робітничої партії й залишався її членом до 1990 року. Працював першим секретарем і виконавчим членом партійної організації ПОРП при кіногрупі «Кадр», а з серпня 1981 року був членом Комісії з питань культури при Центральному комітеті ПОРП. Він підтримував післявоєнну комуністичну владу та вважав, що кіно в Польщі є мистецтвом, розвиненим соціалізмом; у 1974 році заявляв, що завданням кіно є поширення соціалістичної думки та гуманістичних мотивів. Водночас він не виступав проти запровадження воєнного стану в Польщі.
У 1981–1983 роках він входив до президії Національного комітету Фронту національної єдності, а в 1983 році приєднався до Національної ради Патріотичного руху національного відродження. Також він очолював Комісію з кінематографії при Національній раді культури в 1983–1986 роках, був заступником голови Комітету з кінематографії у 1987–1988 роках, а в липні 1984 року входив до громадського комітету святкування 40-річчя Польської Народної Республіки у Варшаві. Він засуджував опозиційну діяльність кінематографістів, зокрема Анджея Вайди та Кшиштофа Зануссі. У 1985–1989 роках був депутатом Сейму Польської Народної Республіки IX скликання, а в 1989 році безуспішно балотувався до Сейму як кандидат ПОРП.
Особисте життя
Єжи Кавалерович був одружений тричі. Його першою дружиною була художниця Марія Ґюнтнер, від якої він мав двох дітей: сина Яцека і доньку Кінґу. Під час роботи над фільмом «Під фригійською зорею» він познайомився з Люциною Вінницькою, а згодом їхній шлюб із Марією Ґюнтнер почав розпадатися. У наступних фільмах режисер довіряв Люцині Вінницькій важливі жіночі ролі, після чого розлучився з Марією Ґюнтнер і одружився з нею. Через місяць після прем’єри «Матері Йоанни від янголів» у подружжя народилася донька Аґата. Кавалерович і Вінницька мали схожі риси характеру та спільну пристрасть до подорожей; під час його роботи над «Маддаленою» в Італії вона виховувала в Польщі їхнього новонародженого сина Пйотра. Згодом Вінницька дізналася про роман Кавалеровича з актрисою Лізою Гастоні. Їхній шлюб тривав ще кілька років і завершився розлученням, після чого Вінницька залишила акторську кар’єру. Третьою дружиною Кавалеровича стала кінокритикиня Малґожата Діпонт, разом із якою він у 1997 році співредагував інтерв’ю-книгу «Фараон кіно». Після цього він підтримував контакт із Люциною Вінницькою та намагався відновити стосунки з дітьми. За чотири тижні до смерті Кавалерович переніс крововилив у мозок і впав у кому; він помер у 85 років, не прийшовши до тями. Його прах 7 січня 2008 року помістили до Алеї заслужених на Військовому цвинтарі на Повонзках (ділянка А 29-Тує-19).
Кінематографічний стиль Єжи Кавалеровича
Кінематографічний стиль Єжи Кавалеровича зазвичай пов’язують із Польською кіношколою. До неї зараховують три його фільми: «Справжній кінець великої війни», «Поїзд» і «Мати Йоанна від Ангелів». Андраш Балінт Ковач відносить ці роботи до кінематографічного модернізму, підкреслюючи їхню вкрай стриману оповідну техніку та мінімалістичну візуальну манеру. Він також зіставляє їх із фільмами італійського режисера Мікеланджело Антоніоні, зазначаючи, що в ранніх картинах, особливо у «Поїзді», значну роль відіграють порожнеча простору й ландшафту.
Юстина Желаско вважає ранні роботи, насамперед «Поїзд», засадничими для польського кінематографічного модернізму. На її думку, у «Поїзді» жанрові конвенції були свідомо використані з рефлексивністю, характерною для кінематографа образу-часу. Водночас Болеслав Міхалек із кінця 1960-х років відзначав непослідовність у кінематографічних методах Кавалеровича і називав його «естетичним хамелеоном». Вацлав Мергаут, у свою чергу, писав про постійні зміни, дивні зсуви та нові пошуки в його творчості, яка, за його словами, поєднувала шедеври й художньо слабкі фільми.
У 1970-х і 1980-х роках Кавалерович нерідко повертався до мотивів своїх попередніх стрічок: у «Маддалені» перегукується «Мати Йоанна від Ангелів», у «Смерті президента» — «Фараон», а у «Зустрічі на Атлантиці» — «Поїзд». Сам режисер прагнув знаходити в екранізаціях теми, актуальні в перекладі на мову кіно. У фільмі «Гра» він використав популярну музику Чеслава Нємєна, зокрема на початку стрічки. Загалом його авторському кіно властиві глибока історіософська рефлексія, уважний психологічний аналіз, а також внутрішня боротьба й трансформації персонажів.
Режисерський стиль
Режисерський стиль Єжи Кавалеровича визначався авторським підходом до кіно, у якому поєднувалися естетика форми, зорове чуття та точність виконання. У своїй творчості він уникав пафосу, крику, надмірної емоційної напруги, нав’язливої символіки, гротеску, гіркої насмішки та романтичної іронії. Окремою рисою його стилю був добір акторів. Кавалерович часто ухвалював рішення інтуїтивно, а згодом дедалі більше — розрахунком, беручи до уваги здібності виконавця, його зовнішню привабливість, майстерність і внесок у створення образу персонажа. Він вважав, що акторська гра має визначати характер, який уже існує в сценарії. Нерідко режисер неохоче залучав непрофесійних акторів і віддавав перевагу театральним виконавцям, що відповідало польській режисерській практиці. На його думку, добрий актор — це досвідчена людина з цікавою особистістю, а завдання режисера полягає в тому, щоб виявити ці цікаві риси.
Ушанування пам’яті
Пам’ять про Єжи Кавалеровича була відзначена присвоєнням його імені одній парі поїздів «Інтеррегіо», що курсували між Варшавою та Лодзю 21 травня 2010 року. Також його ім’я увічнено на Алеї зірок у Лодзі, де встановлено зірку Єжи Кавалеровича.
