Назірм Хікмет народився в Салоніках і помер у Москві. Він був турецьким поетом, прозаїком, драматургом і громадським діячем, якого вважають засновником сучасної турецької поезії та першим у Туреччині, хто почав практикувати вільний вірш. За свою творчість він отримав прізвисько «Гюзель юзлю шаїр», а його твори було перекладено більш ніж п’ятдесятьма мовами світу. Хікмет був комуністом і за свої переконання зазнавав переслідувань на батьківщині, значну частину життя провів у в’язницях і вигнанні. Походив з аристократичної родини: його батько Хікмет Бей служив у міністерстві закордонних справ Османської імперії, а мати Джеліле Ханим була освіченою художницею. Серед його предків були Мехмет Назим Паша та Константін Божецкі.
- Як Назірм Хікмет ставився до поезії та чому його переслідували?
- Яким було родинне походження Назірма Гікмета?
- Як Назим Гікмет здобував освіту і як почав брати участь у подіях Війни за незалежність?
- Як Нâзим Хікмет і Вала Нуреттін опинилися в Радянському Союзі?
- Як розвивалися політична й літературна діяльність Нâзима Хікмета після навчання в Москві та повернення до Туреччини?
- Як у 1949 році вимагали звільнення Назима Хікмета?
- Як склалися останні роки життя Нâзима Хікмета після виходу з Туреччини?
- Як у Туреччині відновлювали ім’я Назима Хікмета після його смерті?
- Як Назим Хікмет оновив турецьку поезію та що характерно для його драматургії?
- Для яких радянських фільмів Нâзим Хікмет використав свої сценарії?
Творчість і переслідування
Назірм Хікмет був турецьким поетом, прозаїком, драматургом і громадським діячем. Він заснував сучасну турецьку поезію та першим у Туреччині почав практикувати вільний вірш. За нього закріпилося прізвисько «Güzel Yüzlü Şair». Його твори перекладалися більш ніж п’ятдесятьма мовами світу. Водночас Хікмет був комуністом, через що зазнавав переслідувань на батьківщині. Більшу частину життя він провів у в’язницях і на засланні.
Походження та родина
Назірм Гікмет походив з аристократичної родини. Його батько, Хікмет Бей, служив державним службовцем у Міністерстві закордонних справ Османської імперії. Дід, Мехмет Назим-паша, у різний час був губернатором Діярбакира, Алеппо, Коньї та Сіваса, належав до суфійського ордену Мевлеві та поділяв ліберальні погляди.
Мати поета, Джеліле ханим, була освіченою жінкою й мисткинею; вона знала французьку мову та грала на фортепіано. Вона була дочкою османського генерала Енвера Джелаледдіна-паші. Родинне коло по материнській лінії також було пов’язане з військовою службою: прадід Константін Божецкі (1826–1876) емігрував до Османської імперії під час революції 1848 року, змінив вірність і релігію та служив офіцером Мустафою Джелаледдіном-пашею в османській армії. Сам Мустафа Джелаледдін-паша написав у Стамбулі 1869 року працю «Стародавні та сучасні турки».
Інший прадід, османський генерал Мехмет Алі-паша (1827–1878), народився в Бранденбурзі, Пруссія, і мав ім’я Людвіг Карл Фрідріх Детройт. Він рано залишив дім, мандрував, прийняв іслам, змінив ім’я та вступив до військової школи в Османській імперії. Під час Кримської війни він відзначився, у 1865 році став бригадним генералом і отримав титул паші. Згодом командував османськими силами в Болгарії під час Російсько-турецької війни 1877–1878 років, брав участь у Берлінському конгресі 1878 року і був убитий повстанцями в Косові того ж року. Бабуся по материнській лінії походила з черкеської родини.
Освіта, перші вірші та початок громадської діяльності
Нâзим Гікмет народився в Салоніках 20 листопада 1901 року; його народження було офіційно зареєстроване 15 січня 1902 року як дата народження. Він навчався у початковій школі Ташмектеп у районі Ґьозтепе в Стамбулі, а згодом — у престижному ліцеї Ґалатасарай у районі Бейоглу. У 1913 році він написав перший вірш «Феряд-и Ватан». У 1918 році завершив навчання в Морській академії на Принцевих островах і служив офіцером на крейсері «Гамідіє». У 1919 році він захворів на плеврит, а 1920 року був звільнений зі служби у флоті за станом здоров’я. У 1921 році Нâзим Гікмет разом із друзями залишив окупований Стамбул і вирушив до Анатолії, щоб приєднатися до Війни за незалежність. В Анкарі він і Вала Нуреттін зустріли Мустафу Кемаля-пашу, який попросив їх написати вірш, що надихав би турків долучитися до боротьби. Цей вірш здобув величезну популярність серед молоді. Замість відправлення на фронт Нâзим Гікмет був призначений учителем у середню школу в Болу.
Переїзд до Радянського Союзу
Нâзим Хікмет і Вала Нуреттін працювали молодими вчителями в Болу. Під впливом Жовтневої революції вони нелегально виїхали до Радянського Союзу. 30 вересня 1921 року вони прибули до Батумі, а в липні 1922 року вирушили до Москви.
Московський і турецький періоди
У Москві Нâзим Хікмет вступив до Комуністичної партії та навчався в Комуністичному університеті трудящих Сходу на факультеті економіки й суспільного життя. На нього справили сильне враження мистецькі експерименти Володимира Маяковського і Всеволода Мейєрхольда; ще до вивчення російської мови його захопили вірші Маяковського. У 1924 році в Москві вийшла перша поетична збірка Хікмета «28 Канунісані», після чого він повернувся до Стамбула.
Повернувшись, він почав редагувати щоденну газету «Айдинлик» і працював в інших революційних виданнях. У лютому 1925 року турецький уряд закрив «Айдинлик» через опозицію новому урядові та підтримку курдських повстанців. Після закриття газети працівників було заарештовано і віддано під суд, тоді як Хікмет уникнув арешту, втік до Ізміра, пішов там у підпілля і був заочно засуджений до 15 років ув’язнення. У вересні 1925 року він знову втік до СРСР.
У Радянському Союзі Хікмет брав участь у створенні експериментальної театральної студії, яку закрили в березні 1927 року. У цей час він був двічі одружений: спочатку з туркенею Нюзхет Ханум, однак цей шлюб був коротким, а згодом — з російською лікаркою Оленою Юрченко. У 1928 році він вирішив повернутися до Туреччини, скориставшись амністією, але його дружина не змогла поїхати разом із ним і невдовзі померла.
На батьківщині Хікмета заарештували, і він провів у в’язниці вісім місяців. Після звільнення він публікував поезії, романи, оповідання, статті, есе й п’єси в щоденній газеті «Акшам». У 1929 році вийшли його поетичні збірки «835 рядків» і «Джоконда і Сі Я-у», а також він працював у редакції авангардного журналу «Ресимлі Ай» («Ілюстрований місячник»). Того ж року він познайомився з Пірає Алтиноглу, коли їй було 22 роки.
Попри державні репресії, Хікмет здобував суспільне визнання. У 1930—1932 роках він опублікував п’ять поетичних збірок і дві п’єси. Його твори часто піддавалися цензурі, а самого письменника неодноразово заарештовували. У 1933 році його заарештували за поетичну збірку «Телеграма, що прийшла вночі» й засудили до п’яти років ув’язнення, звинувативши в участі в забороненій організації та спробі повалення режиму. Майже після кожної публікації книжки йому загрожувало нове покарання. З 1933 до 1935 року Хікмет перебував у в’язниці Бурси, де написав революційну «Поему про шейха Бедреддіна» та «Листи до Таранта Бабу».
Після амністії 1935 року він був звільнений і одружився з Пірає. Далі писав оповідання під різними псевдонімами та створював сценарії на студії «Іпек Фільм». Він також опублікував працю «Німецький фашизм і расова теорія» і поетичну збірку «Портрети», а в 1936 році вийшла його брошура «Національна гідність» — адаптований переклад праці Леніна. Наприкінці 1930-х років у Туреччині Хікмет зазнавав відкритого переслідування з боку поліцейських провокаторів, а радянське сталінське керівництво висувало йому звинувачення в троцькізмі. У 1938 році військовий суд засудив його до 28 років і 4 місяців ув’язнення та заборонив публікуватися. Його звинуватили в підбурюванні до заколоту, оскільки його поетичні книжки були знайдені в курсантів військових училищ. Загалом він провів понад дванадцять років у в’язницях Стамбула, Анкари, Чанкири та Бурси. Під час ув’язнення Хікмет переклав «Війну і мир» Льва Толстого, написав цикл «Листи з в’язниці» та епічну поему «Людська панорама з моєї країни». У Бурській в’язниці він також познайомився з молодими митцями Орханом Кемалем і Ібрагімом Балабаном. У 1948 році він закохався в дочку свого дядька Мюневвер Андач (Берек), присвятив їй вірші та після звільнення з в’язниці одружився з нею, розлучившись із Пірає. Наприкінці 1940-х років його здоров’я різко погіршилося.
Кампанія за звільнення Назима Хікмета
У 1949 році інтелектуали з усього світу створили комітет із вимогою звільнити Назима Хікмета. Його очолили Пабло Пікассо, Пол Робсон і Жан-Поль Сартр. З вимогою звільнення також виступали адвокати з Анкари та інтелектуали зі Стамбула. Згодом було доведено, що ув’язнення Назима Хікмета стало наслідком судової помилки.
Останні роки, еміграція та міжнародна діяльність
У 1950 році Нâзим Хікмет пережив серцевий напад і провів 18-денне голодування. Після парламентських виборів того ж року його звільнили за загальною амністією. У 1950 році в нього та Мюневвер народився син Мехмет, однак 49-річний поет довго не міг знайти роботу, а поліція тримала його під постійним наглядом. Він також одержав повістку до війська.
Побоюючись випадкової смерті під час спроби втечі, Нâзим Хікмет назавжди залишив Туреччину. Через Чорне море він дістався Румунії, а звідти у 1951 році прибув до СРСР. 25 липня турецький уряд позбавив його громадянства. Згодом він отримав громадянство Народної Республіки Польща на підставі походження від прадіда і взяв прізвище Боїцький.
У Москві він здобув популярність у колах інтелігенції та багато подорожував, особливо до соціалістичних країн. Водночас у 1950-х роках його розчаровувало життя в СРСР: офіційне визнання Маяковського, Мейєрхольда й авангардного мистецтва було рідкісним, а необхідність постійно згадувати Сталіна в поезії та навмисні перекручення в перекладах його творів дратували його. Радянське керівництво, побоюючись його різких реакцій, організовувало для нього зустрічі не зі Сталіним, а з Маленковим. Він казав друзям, зокрема Іллі Еренбургу, що порівнювати Сталіна із сонцем у віршах — це поганий смак і погана поезія.
Усвідомлено уникаючи небезпечних контактів із радянською дійсністю, він цілковито присвятив себе міжнародній діяльності в ім’я миру. 1951 року Нâзим Хікмет і Пабло Неруда були нагороджені Міжнародною премією миру. Він підтримував боротьбу греків-кіпріотів проти британського колоніального панування та закликав турецьке населення підтримати визвольний рух, вважаючи, що населення Кіпру може мирно жити разом. У 1952 році він став членом бюро Всесвітньої ради миру.
Пізніше в санаторії в Барвисі він почав роман із Галиною Григорівною Колєсніковою, молодою лікаркою, яку Спілка письменників СРСР призначила його особистим лікарем. Наприкінці 1955 року до нього приїжджала делегація «Союзмультфільму» для консультацій щодо албанського народного вбрання; серед учасниць була Віра Тулякова, кінодраматургиня й редакторка. Хікмет закохався в неї, попри те що вона була одружена й мала доньку, і регулярно приходив до «Союзмультфільму» з шоколадом і квітами, обговорюючи албанський народний одяг. У 1960 році він одружився з Вірою Туляковою та передав Галині Колєсніковій свою дачу, автомобіль, меблі, радіо, телевізор, книги й картини.
Мюневвер і сина Мехмета він побачив лише один раз, ненадовго, під час поїздки до Варшави. Нâзим Хікмет помер від серцевого нападу 3 червня 1963 року о 6:30 і був похований на Новодівочому кладовищі в Москві. Його могила й досі залишається місцем масового відвідування, хоча його бажання бути похованим під платаном на кладовищі села в Анатолії так і не здійснилося.
Післясмертне визнання в Туреччині
Попри репресії та заборону на творчу діяльність, Назим Хікмет залишався популярним поетом у Туреччині. У 1965 році, через два роки після його смерті, було скасовано офіційну заборону, пов’язану з його ім’ям. У останні роки в Туреччині тривали дискусії про повернення поетові турецького громадянства; цю ініціативу підтримали тисячі громадян, які поставили свої підписи. Водночас вона зустрічала опір з боку націоналістів і правих політиків, що виступали проти реабілітації Назима Хікмета. Зрештою, 5 січня 2009 року турецький уряд посмертно відновив йому громадянство. Після цього було встановлено контакт із родичами поета щодо репатріації його праху.
Оновлення поетичної мови й драматургія
Назим Хікмет починав із віршів, написаних у силабічній системі, але згодом почав шукати нові форми й відмовився від силабічного розміру. Під впливом радянських футуристів, особливо Маяковського, він увів у турецьку поезію верлібр і таким чином виокремився від так званих силабічних поетів. Верлібр він використовував не лише як формальне новаторство, а й як засіб повніше передати звукові можливості турецької мови. Водночас у його поезії поєднувалися османська поетична традиція та нові художні форми.
Повернувшись на батьківщину 1924 року, Назим Хікмет очолив турецький авангардний рух. Його творчість охоплювала поезію, драматургію та сценарну роботу. Для його віршів характерні соціально-революційний пафос і мотиви патріотичної єдності з нижчими соціальними верствами. Водночас він відкидав романтизацію орієнталістських стереотипів. У Туреччині він і надалі лишався суперечливою постаттю через свої комуністичні погляди.
Назим Хікмет відкрито порушував і болючі історичні теми, зокрема турецько-вірменські масові вбивства 1915 і 1922 років. Широку популярність здобув його антивоєнний вірш «Кыз Чичеї» («Дівчинка»), написаний від імені семирічної дівчинки, яка загинула під час атомного бомбардування Хіросіми за десять років до цього. Вірш став закликом до миру, був покладений на музику та виконувався багатьма співаками в Європі й Новому Світі. Англійською мовою його виконували під назвою «Я приходжу і стаю біля кожних дверей» гурти «Бьордз», «Тіс Мортал Коіл», «Фол» і Піт Сігер. 5 серпня 2005 року пісню виконали японською під час концерту в Хіросімі.
У драматургії Назим Хікмет також поєднував політичну гостроту з експериментом. Він виступав проти Корейської війни, в якій брала участь Туреччина, і написав протестний вірш «Про солдата за 23 центи». Зустрівши викриття культу особи Сталіна на ХХ з’їзді КПРС, він відгукнувся на це віршем, у якому порівняв цю подію з воскресінням Леніна. Він також створив антисталінську п’єсу «Чи існував Іван Іванович?», де двоє традиційних персонажів турецького народного театру спостерігають перетворення живої людини на бюрократичний гвинтик. П’єсу одразу заборонили після прем’єри в Московському театрі сатири, хоча її ставили театри Риги, Праги й Софії. У своїх п’єсах він використовував епічну драматургічну техніку Бертольта Брехта. Основними темами його драм стали самотність, зрада та відчуження в капіталістичному суспільстві. П’єса «Забутий чоловік» показує марність земної слави й нещасливе особисте життя, «Дім мертвих» розповідає про жадібність і лицемірство в буржуазній міщанській родині, а «Фархад і Ширін» ґрунтується на давній перській легенді. У СРСР за цією драмою було створено балет «Легенда про любов» на музику Арефа Мелікова. У п’єсі «Сабахат» показано, як політичні лідери використовують звичайних робітників. Поезію Назима Хікмета також поклав на музику Зюльфю Ліванелі, а переклав німецькою бард Ганнес Вадер.
Сценарії для радянських фільмів
Сценарії Нâзима Хікмета були використані для чотирьох радянських фільмів. У 1957 році за його сценарієм був знятий фільм «Двоє з одного кварталу». У 1959 році сценарій було використано для фільму «Закохана хмара». У 1963 році за ним створили фільм «Мир дому твоєму». У 1978 році його сценарій ліг в основу стрічки «Моя любов, моя печаль».
