Еліза Ожешко, уроджена Ельжбета Павловська, народилася 6 червня 1841 року в Мілковщизні, а померла 18 травня 1910 року в Гродні. Вона була польською письменницею доби позитивізму та однією з найвидатніших польських романісток. За своє життя Ожешко створила понад 150 повістей і романів, серед яких особливо відомий роман «Над Німаном» 1888 року. У 1905 році її було висунуто на Нобелівську премію з літератури.
Народилася вона як молодша донька адвоката Бенедикта Павловського та його другої дружини Францішки з Камєнських. Після ранньої смерті батька родина оселилася в Гродні. Змалку Еліза виявляла літературний хист і писала оповідання. У 1852 році вона поїхала до Варшави, де навчалася в пансіоні сакраменток, а там познайомилася з Марією Василовською, пізніше відомою як Марія Конопницька. Їх поєднали спільні літературні інтереси та дружба на все життя.
- Які були головні творчі здобутки Елізи Ожешкової?
- Як минули дитинство та ранні роки шлюбу Елізи Ожешкової?
- Якою була участь Елізи Ожешкової в Січневому повстанні?
- Як складалося життя Олізи Ожешкової після отримання розлучення і якою була її подальша творчість?
- Як розглядали кандидатуру Елізи Ожешкової на Нобелівську премію?
- Як пройшли останні роки життя Елізи Ожешкової та її похорон?
- Якими були погляди Елізи Ожешкової на жіночу освіту, працю та емансипацію?
- Що відомо про публіцистичну спадщину Елізи Ожешкової та визнання її творчості?
- Як увічнено пам’ять про Елізу Ожешкову в Польщі, Литві та Гродні?
Творчість і визнання
Еліза Ожешкова була польською письменницею доби позитивізму і належала до найвидатніших польських романістів. Вона є авторкою понад 150 повістей і романів, що засвідчує надзвичайну плідність її літературної праці. Серед найвідоміших її творів — роман «Над Німаном», написаний 1888 року. У 1905 році Ожешкову висували на Нобелівську премію з літератури, що стало важливим визнанням її творчості. Народилася вона 6 червня 1841 року в Мільковщизні під прізвищем Павловська, а померла 18 травня 1910 року в Гродно.
Дитинство, навчання і шлюб
Еліза Ожешкова народилася під іменем Ельжбета Павловська, як молодша дочка адвоката Бенедикта Павловського та його другої дружини Францішки з Каменських. Батько зібрав у родинному маєтку цінну художню галерею і бібліотеку з кількох тисяч томів, однак помер, коли дівчинці було лише три роки. Після цього родина здала маєток в оренду і переїхала до Гродна, де мешкала в одноповерховому будинку на вулиці Бригідзькій, нині вулиці Карла Маркса. Вихованням займалися жінки: мати, бабуся Ельжбета Каменська, старша сестра Клементина та доглядальниця Міхаліна Кобилінська. Мати називала її Ліза французькою, а бабуся — Зюнею. З ранніх років Еліза виявляла літературний талант і писала оповідання. У 1852 році, у віці одинадцяти років, вона разом із бабусею поїхала до Варшави на навчання і від 1852 до 1857 року вчилася в пансіоні сакраменток. Там у 1855 році вона познайомилася з Марією Василовською, пізніше Марією Конопницькою; їх об’єднували літературні інтереси, читання й декламування поезії, зокрема заборонених творів Адама Міцкевича, а вчитель польської мови Ігнацій Ковалевський високо цінував їхній талант. У травні 1857 року Еліза повернулася до Мілковщизни. Незабаром після цього на сусідському балу вона познайомилася з Пйотром Ожешком, далеким родичем вітчима, який був на шістнадцять років старший і майже втратив свій маєток. Шлюб мав допомогти йому поліпшити матеріальне становище; сватання відбулося за кілька днів після балу, а згоду Еліза дала під тиском владної матері. 21 січня 1858 року, ще до досягнення сімнадцяти років, вона вийшла заміж і після весілля оселилася в Людвінові, маєтку чоловіка в Кобринському повіті. Перші роки шлюбу вона називала безтурботними і своїм «університетом», часто читала книжки з батькової бібліотеки, а також почала втілювати мрію про поліпшення сільського життя. Разом із молодшим братом чоловіка Флорентієм вона заснувала сільську школу в Людвінові, однак чоловік не поділяв її зацікавлення сільськими справами, що спричиняло конфлікти.
Участь у Січневому повстанні
У 1862 році Еліза Ожешкова довший час перебувала у Варшаві. Після прослуханих там патріотичних проповідей рабина Маркуса Ястроу вона підтримувала асиміляцію польських євреїв. Під час Січневого повстання письменниця залишалася в Людвінові та надавала повстанцям допомогу в допоміжних службах. У середині червня 1863 року в Людвінові близько двох тижнів перебував Ромуальд Траугут, виснажений і хворий; у липні 1863 року Ожешкова власним екіпажем перевезла його до кордону Царства Польського. Чоловік Ожешкової не брав активної участі в повстанні, але дозволив Траугуту зупинитися в Людвінові. Згодом письменниця створила художньо переосмислені оповідання про участь у повстанні, зокрема «Глорія віктіс».
Період життя в Гродні та літературна діяльність
На початку 1864 року Оліза Ожешкова переїхала до Мілковщизни й розпочала процес анулювання шлюбу. Після арешту Пйотра Ожешка восени 1863 року та його заслання до Сибіру в березні 1865 року маєток було конфісковано. У 1869 році Оліза Ожешкова домоглася анулювання шлюбу за посередництва канонів Муравйова. Порадившись із юристом Станіславом Нахорським, вона вирішила продати Мілковщизну; у 1870 році покупцем став російський полковник Дурі, оскільки існували обмеження на купівлю землі поляками. Від 1869 року Оліза Ожешкова мешкала в Гродні й присвятила себе письменництву. До ранніх творів належать «Марта», «Пан Граба» та «Мейр Езофович». Серед літературно-критичних праць цього періоду — «Кілька зауваг над повістю» (1866), «Листи про літературу» (1873) і «Про повісті Т. Т. Єжа» (1879). У її творчості переважав реалізм; до найвідоміших романів належать «Над Німаном» і «Хам» (1888), а серед пізніших творів — «Добра пані», «А…Б…Ц…», «Два полюси» (1893) і «Бене наті» (1891).
Нобелівська кандидатура
Кандидатуру Елізи Ожешкової на Нобелівську премію подав Александр Брукнер, професор Берлінського університету. Її підтримав Альфред Єнсен, який у деяких аспектах ставив її вище за Генрика Сенкевича. Після ознайомлення з її книжками та повістями члени Нобелівського комітету дійшли висновку, що Ожешкова заслуговує на премію так само, як і Сенкевич. Водночас більшість членів комітету пропонувала присудити премію саме Генрику Сенкевичу, а не ділити її. Меншість, навпаки, виступала за поділ премії, щоб підвищити популярність Ожешкової поряд із Сенкевичем. Опоненти зазначали, що поділ Нобелівських премій суперечить намірам засновника. Голова комітету і секретар Академії Карл Вірсен писав, що Еліза Ожешкова могла б отримати Нобелівську премію через чотири-п’ять років. У 1904 році премію було присуджено лише Генрику Сенкевичу.
Останні роки та похорон
У 1906 році Еліза Ожешкова в Льовові отримала першу премію Фонду Францішека Кохмана. Також їй було присвоєно почесне членство в Товаристві народної школи. У 1910 році вона вступила до Теософської ложі «Альба», яка до 1912 року входила до складу Російського теософського товариства. Еліза Ожешкова померла 18 травня 1910 року в Гродні від тяжкої хвороби серця. Настоятель парафії Юліуш Еллерт відмовився проводити похорон через її нерелігійність, однак завдяки втручанню єпископа її поховали 23 травня 1910 року в Гродні на парафіяльному цвинтарі. Під час похоронної служби в костелі Пресвятої Діви Марії священник і сповідник Станіслав Мілковський виголосив промову про неї, а Юзеф Котарбінський виступив із надгробним словом, у якому підкреслив її життя, громадську та літературну працю.
Жіноче питання та емансипаційні погляди
Елізу Ожешкову порівнювали з Жорж Санд і називали «польською Жорж Санд». Вона була відомою польською письменницею, а її твори перекладалися багатьма мовами світу. У її творчості порушувалися теми сім’ї, національних відносин, зокрема литовського питання, а також становища жінок. Ожешкова заохочувала жінок працювати над собою та раціонально сприймати суспільні процеси, наголошувала на значенні розвитку традиційного емансипаційного руху. Вона вважала важливими освіту, виховання та незалежність у професійній праці як чинники, що впливають на становище жінки, а також звертала увагу на роль соціального середовища й участь чоловіків у боротьбі за жіночу рівність.
Письменниця розглядала виховання, освіту і діяльність жінок, зокрема працю поза домом, а також становище заміжніх, вдів і дівчат у польських та європейських інтелігентських колах. Її вважали пропагандисткою моделі «нової жінки» і феміністичною діячкою, пов’язаною з жіночим рухом. У романі «Марта» вона передала думку про право жінки на самостійний розвиток особистості та обов’язок праці. Особливий внесок Ожешкової полягав у популяризації жіночої освіти як умови для ширших можливостей професійної праці.
Її емансипаційні погляди не були спрямовані на боротьбу проти чоловіків, а на співпрацю. Вона писала, що жінки мають звільнитися від фізичної слабкості, нестачі моральної сили для самостійного життя та залежності від інших у щоденному утриманні й серйозній праці. Ожешкова підкреслювала вплив середовища, місцевих традицій і прийнятих цінностей на становище жінки, зазначала роль католицької релігії в укріпленні консервативних життєвих моделей, але визнавала і її позитивний вплив на наполегливість у досягненні життєвих цілей. Вона також вважала, що на межі ХІХ і ХХ століть інтереси сучасних жінок не повинні обмежуватися шлюбом, сім’єю та домашнім господарством. Її діяльність у Гродно привертала увагу ліберальних інтелігентських кіл у Сувалках.
Громадська публіцистика та вшанування пам’яті
Еліза Ожешкова залишила значну тритомну працю «Громадська публіцистика», присвячену темам суспільної журналістики. До першого тому увійшли розділи «Громадянське мислення», «Євреї», «жіноче питання», до другого — «Розвідки, студії, статті», до третього — «Фейлетони, кореспонденції, рецензії, промови». Статті в цій публікації були прокоментовані за допомогою науково-критичного апарату, зокрема приміток, виносок і історико-культурного коментаря. Тритомне видання підготували Гражина Боровська та Івона Вісьневська з Інституту літературних досліджень Польської академії наук, а коректуру й укладання покажчика текстів, у тому числі неопублікованих, виконав Єжи Бяломизий. У 2020 році Державний видавничий інститут у Варшаві видав також тритомник «Еліза Ожешкова, якої ми не знаємо». Пошана до її творчості проявилася і в Сувалках, де було створено комітет підтримки Інституту Елізи Ожешкової.
Пам’ять про Елізу Ожешкову
Пам’ять про Елізу Ожешкову вшановано в кількох містах і в різних формах. У Кракові в 1912 році одну з вулиць у районі І Старе Місто назвали її іменем; також вулиці, названі на честь Елізи Ожешкової, існують у кількох інших містах Польщі. У Каунасі, Литва, їй присвячена вулиця Е. Ожешкенес. Особливо важливе місце в цій пам’яті посідає Гродно, родинне місто письменниці, де вулиця Елізи Ожешкової є однією з найважливіших у місті й носить цю назву з 1920-х років. У колишньому будинку письменниці на цій вулиці розміщено Музей Елізи Ожешкової, який було знову відкрито 2001 року. Поруч із музеєм у 1929 році встановили пам’ятник роботи Ромальда Жериха. Похована Еліза Ожешкова на старому католицькому цвинтарі на вулиці Підмійській у Гродні. У Варшаві в листопаді 1938 року в Празькому парку відкрили її бюст роботи Генрика Куни, а 1958 року в парку На Кшонжонцем поставили ще один пам’ятник — точну копію гродненського бюста. Її ім’я також увічнювали через відзнаки: Премію Елізи Ожешкової присуджувало Товариство польських письменників і журналістів у Варшаві в 1916–1938 роках, а 1920 року було засновано Товариство друзів Елізи Ожешкової для популяризації її творчості.
