Лех Качинський — польський політик і юрист, який народився 18 червня 1949 року у Варшаві в Польській Народній Республіці. Він був сином Райдмунда Качинського та Ядвіги Ясевич; його батьки брали участь у Варшавському повстанні 1944 року у лавах Армії Крайової. Качинський працював юридичним радником незалежної профспілки «Солідарність», був обраний до Сенату Польщі в червні 1989 року, а згодом — до Сейму. У 1992–1995 роках він очолював Вищу контрольну палату, а також був міністром юстиції Польщі у 2000–2001 роках. Разом із братом-близнюком Ярославом він заснував національно-консервативну партію «Право і справедливість» і був її першим головою. У 2002–2005 роках Качинський був мером Варшави, а в 2005 році переміг у другому турі президентських виборів, набравши 54 відсотки голосів. Він загинув 10 квітня 2010 року поблизу Смоленська в Росії в Смоленській авіакатастрофі разом із дружиною Марією та багатьма іншими польськими посадовцями й діячами.
- Які посади обіймав Лех Качинський до обрання президентом Польщі?
- Якими були сім’я, освіта та професійний шлях Леха Качинського?
- Якою була діяльність Леха Качинського в опозиції та профспілці «Солідарність»?
- Як розвивалася політична кар’єра Леха Качинського після 1989 року?
- Як Лех Качинський став мером Варшави і з чим був пов’язаний цей період його політичної діяльності?
- Якими були зовнішньополітичні позиції Леха Качинського щодо України, ЄС, Росії та енергетичної безпеки?
- Як Лех Качинський реагував на напруження у відносинах між Польщею та Німеччиною?
- Яких політичних поглядів і рішень дотримувався Лех Качинський?
- Як відбувалися смерть, перевезення тіла та похоронні церемонії Леха Качинського?
- Чому рішення поховати Леха Качинського у Вавельському соборі викликало суперечки?
Політична кар’єра та державні посади
Лех Качинський був польським політиком і юристом. Він працював юридичним радником незалежної профспілки «Солідарність» у Польській Народній Республіці, а в червні 1989 року був обраний до Сенату Польщі, де працював до 1991 року. У 1991 році за президента Леха Валенси він обіймав посаду міністра державної безпеки в Президентській канцелярії, а до 1993 року був депутатом Сейму. З 1992 до 1995 року Качинський очолював Верховну контрольну палату, а з 2000 до 2001 року був міністром юстиції Польщі. Він був габілітованим юристом і доцентом Гданського університету та Університету кардинала Стефана Вишинського у Варшаві. У 2001 році разом із братом-близнюком Ярославом заснував націонал-консервативну партію «Право і справедливість» і до 2003 року був її першим головою. З 2002 до 2005 року він був мером Варшави. У другому турі президентських виборів 2005 року Качинський був обраний президентом Третьої Польської Республіки, набравши 54 відсотки голосів, і обіймав цю посаду з 23 грудня 2005 року до своєї смерті. Він загинув 10 квітня 2010 року в Смоленській авіакатастрофі поблизу Смоленська разом із дружиною Марією та багатьма іншими польськими посадовцями й діячами.
Сім’я, освіта й професійна діяльність
Лех Качинський народився в Польщі в родині Райдмунда Качинського та Ядвіги Ясевич. Його батьки брали участь у Варшавському повстанні 1944 року в лавах Польської Армії Крайової. Прапрадіди з обох боків були вищими офіцерами в армії царя.
У 1962 році Качинський з’явився в польському дитячому фільмі «Про двох таких, що вкрали місяць», де виконав головну роль Плацека. У 1972 році він закінчив Варшавський університет за спеціальністю право. Того ж року почав працювати на посаді наукового асистента на кафедрі трудового права Гданського університету. У 1980 році отримав докторський ступінь у Гданському університеті, а в 1990 році там же пройшов габілітацію. З 1996 до 1999 року викладав як доцент Гданського університету, а від 1999 року працював у Варшавському університеті імені кардинала Стефана Вишинського.
Його дружиною була Марія Качинська, уроджена Маккевич. У 1980 році в подружжя народилася донька Марта. Лех Качинський і його дружина загинули 10 квітня 2010 року в Смоленській авіакатастрофі поблизу військового аеродрому Смоленськ-Північний у віці 60 років.
Діяльність в опозиції та «Солідарності»
Восени 1977 року Лех Качинський був активістом опозиційного Комітету захисту робітників. У 1978—1980 роках він працював у Вільних профспілках Узбережжя в Гданську. У 1980 році Комітет захисту робітників і Вільні профспілки Узбережжя приєдналися до незалежної профспілки «Солідарність», а в серпні 1980 року Качинський був її юридичним радником на ґданській судноверфі. Також він відповідав за контакти з Польською об’єднаною робітничою партією в керівництві «Солідарності». Під час воєнного стану, з грудня 1981 до жовтня 1982 року, його було інтерновано. Після жовтня 1982 року він працював у підпільних структурах «Солідарності» як співробітник Леха Валенси.
Політична діяльність після 1989 року
На початку 1989 року Лех Качинський брав участь у переговорах Круглого столу. У червні того ж року його обрали сенатором від Громадянського комітету «Солідарність» до Сенату Польщі. Упродовж законодавчого терміну до 1991 року він входив до парламентського клубу громадян. Хоча формально не належав до партії «Центр» Порозумєнє, заснованої Ярославом Качинським у травні 1990 року, він був до неї близьким. У березні 1991 року президент Лех Валенса призначив його державним міністром, відповідальним за Бюро національної безпеки; наприкінці жовтня того ж року він був звільнений з цієї посади. На парламентських виборах у жовтні 1991 року Качинського обрали до Сейму за списком «Центрівського громадянського альянсу», і він був депутатом до дострокових виборів 1993 року. У 1992–1995 роках він очолював Вищу контрольну палату. У 1995 році його висунув кандидатом на президента Республіки Центрівський альянс, однак перед першим туром він зняв свою кандидатуру на користь Яна Ольшевського. З червня 2000 року до липня 2001 року він обіймав посаду міністра юстиції в уряді прем’єр-міністра Єжи Бузека. Також він був співзасновником і з травня 2001 року першим головою національно-консервативної партії «Право і справедливість». На парламентських виборах у вересні 2001 року його знову обрали до Сейму від виборчого округу № 25 у Гданську, де він був депутатом до 10 листопада 2002 року. У січні 2003 року головою партії став Ярослав Качинський.
Мер Варшави та президентські вибори
Восени 2002 року Лех Качинський балотувався на посаду президента міста Варшави на місцевих виборах. У першому турі він отримав 49,6 % голосів, а в другому турі переміг Марека Баліцького з результатом 70,5 %. 18 листопада 2002 року Качинський обійняв посаду президента Варшави і залишався на ній до своєї президентської інавгурації.
Його перебування на посаді припало на кілька помітних подій у житті міста. Серед них були відзначення 60-ї річниці Варшавського повстання та відкриття Музею Варшавського повстання у 2004 році. Також у цей період розпочав роботу перший напрямок міської швидкісної залізниці СКМ. У 2005 році Міністерство культури Польщі та Єврейський історичний інститут заснували Музей історії польських євреїв у Варшаві; Качинський був присутній на закладенні його наріжного каменя.
У 2004 і 2005 роках він забороняв проведення «Паради рівності» у Варшаві, однак Конституційний трибунал Польщі та Європейський суд з прав людини згодом постановили, що ці заборони порушували конституційні та правозахисні норми.
19 березня 2005 року Лех Качинський офіційно оголосив про свою кандидатуру на президентських виборах у Польщі. 9 жовтня він посів друге місце в першому турі, поступившись Дональду Туску, а 23 жовтня вийшов до другого туру проти нього. У повторному голосуванні Качинський переміг, набравши 54,04 % голосів за явки 51 %.
Зовнішньополітичні позиції
У зовнішній політиці Лех Качинський підтримував демократичні сили в сусідніх державах колишнього Радянського Союзу та їхні прагнення до суверенітету. Він рішуче підтримав Помаранчеву революцію в Україні, а також демократичні сили в Грузії та Білорусі. Така позиція суперечила російським інтересам і викликала критику з боку Москви. 11 вересня 2006 року в Єрусалимі він зустрівся з президентом Ізраїлю Моше Кацавом; той похвалив його позицію проти антисемітизму. Качинський також запропонував збільшити польський контингент ООН у Лівані в межах ВСООНЛ.
У відносинах із Європейським Союзом він виступав за сильний польський суверенітет, а також підтримував вироблення спільної загальноєвропейської східної політики. Водночас він відстоював відкладення запровадження євро в Польщі та підтримував проведення референдуму з цього питання. В енергетичній політиці Качинський підтримував зменшення залежності від російських постачань нафти й газу та спільну енергетичну політику ЄС. Його відносини з Німеччиною та Росією описувалися як недовірливі, зокрема через будівництво Північноєвропейського газопроводу через Балтійське море. Спільні інтереси в суперечці навколо цього проєкту зблизили Польщу з іншими балтійськими державами.
Польсько-німецькі суперечки
Лех Качинський різко критикував запланований у Берліні Центр проти вигнань. Президент Німеччини Горст Кьолер закликав серйозно поставитися до побоювань у Польщі та Чехії, пов’язаних із цим проєктом. Еріка Штайнбах покладала на Польщу відповідальність за напруження між Польщею та Німеччиною, а німецькі медіа загалом шкодували через політичний зсув Польщі вправо. Після публікації в газеті «Тагесцайтунґ» 26 червня 2006 року, в якій згадувалися Качинський і його брат, він та інші члени націонал-консервативної партії визнали її образливою. Качинський ініціював кримінальне переслідування, а сама стаття та реакції на неї ще більше загострили відносини між Польщею та Німеччиною, отримавши назву «картопляна справа». Після цієї публікації він також скасував заплановані тристоронні переговори з федеральним канцлером Німеччини та президентом Франції у Веймарському трикутнику, пославшись на стан здоров’я. У листопаді 2022 року в інтерв’ю «Гандельсблату» Качинський визнав помилки в політиці щодо Росії.
Політичні позиції Леха Качинського
Лех Качинський мав консервативні, католицько-національні та антикомуністичні погляди. У своїй політиці він наголошував на боротьбі з соціальною нерівністю та на створенні рівних можливостей для регіонів. Також він прагнув забезпечити громадянам відчуття безпеки, обіцяв розширити державні соціальні виплати та підтримувати політику, сприятливу для сімей. Окремо Качинський виступав за посилення конституційної ролі президента Польщі за зразком Франції та США.
Важливе місце в його позиціях посідало збереження колективної історичної пам’яті. Він підкреслював необхідність прояснення комуністичного минулого та покарання винних, а також виступав проти політики «закреслення рискою», яка захищала колишніх співробітників і посадовців служб безпеки. У цьому контексті згадувалася й «список Вільштайна» щодо колишніх посадовців. 30 вересня 2006 року було розпущено Службу військової розвідки на тлі звинувачень, пов’язаних із російським ГРУ та кримінальним середовищем.
У зовнішній політиці Качинський попереджав про російські вторгнення, починаючи з Грузії, і передбачав подальші загрози для України, Молдови, країн Балтії та Польщі. Він підтримував американський протиракетний щит із розміщенням ракет у Польщі. Після невдачі першого референдуму в Ірландії він не підписував Лісабонський договір, а після другого позитивного референдуму підписав його.
23 листопада 2008 року поблизу кортежу Качинського в Грузії сталася стрілянина. Росія заперечила причетність і звинуватила Грузію в інсценуванні, тоді як польська спецслужба підозрювала Росію. Качинський також від 1990-х років виступав за відновлення смертної кари в Польщі, критично ставився до гомосексуальності та у 2004 і 2005 роках не дозволив проведення в Варшаві Параду рівності; Європейський суд з прав людини визнав ці заборони порушенням права на зібрання. Його та позиції його партії політичні опоненти називали «качизмом».
Смерть і похоронні церемонії
10 квітня 2010 року Лех Качинський летів на жалобну церемонію до Катиня. Під час посадки на військовому аеродромі Смоленськ-Північ літак зазнав катастрофи, внаслідок якої загинули всі, хто був на борту. Після аварії маршал Сейму Броніслав Коморовський перебрав на себе державні обов’язки та оголосив сім днів національної жалоби.
Тіло Леха Качинського було перевезено зі Смоленська до Варшави наступного дня після катастрофи. У Росії відбулася церемонія прощання за участю прем’єр-міністра Росії Володимира Путіна. Водночас упізнання тіла Марії Качинської в Москві потребувало складних процедур, а її труна прибула до Варшави через два дні після аварії. Тисячі людей супроводжували труни від аеропорту до Президентського палацу у Варшаві, де їх помістили до каплиці; там останню шану віддали приблизно 180 тисяч осіб.
Офіційні жалобні заходи розпочалися 17 квітня 2010 року. О 8:56 ранку по всій країні пройшла хвилина мовчання із сиренами. Під час жалоби на площі Пілсудського у Варшаві відбулася велика молитва: було встановлено вівтар із великими портретами, а імена загиблих у катастрофі читали вголос.
Похоронна церемонія відбулася 18 квітня 2010 року в костелі Святої Марії у Кракові. Труни перевезли гарматними лафетами до підніжжя Вавельського пагорба, а потім перенесли до крипти Вавельського собору, де їх поклали разом у саркофаг. Траурну процесію до Вавельського собору транслювали телевізійні камери. Близько 150 тисяч людей спостерігали за церемонією на ринковій площі та на екранах у Блонях і Санктуарії Божого Милосердя в Лагевниках. Більшість крамниць у країні була закрита щонайменше на час похорону, а в небагатьох відкритих алкоголь не продавали до 20:00. Для підготовки церемонії використовували також церкви поблизу костелу Святої Марії, через що було скасовано багато мес.
Поховання у Вавельському соборі та суспільна реакція
Краківський митрополит, кардинал Станіслав Дзівіш, схвалив поховання президентського подружжя у крипті Вавельського кафедрального собору. Це рішення, ухвалене в період державної жалоби, спричинило дискусії в Польщі. Вавельський королівський замок протягом століть був резиденцією польських королів, а Краків — важливим культурним центром; саме тут поховані більшість польських монархів, а також чотири національні герої та два національні поети. Серед них — Юзеф Понятовський, Тадеуш Костюшко, Юзеф Пілсудський і Владислав Сікорський, а також Адам Міцкевич і Юліуш Словацький. Нині Вавель є одним із найважливіших національних символів. Багато поляків вважали, що Качинського не слід ховати серед королів і національних героїв, а критики звинувачували його у відсутності значних політичних досягнень за життя. У лютому 2008 року його популярність у соціологічних опитуваннях була значно нижчою, ніж у Дональда Туска та Збігнєва Зіобро. Після оголошення про поховання в кількох польських містах відбулися протести.
