Ален Фінкелькраут народився в Парижі в родині Даніеля та Янки Фінкелькраут, польських єврейських біженців. Його батько народився у Варшаві, працював виробником шкіряних виробів, залишив Польщу у 1930-х роках через антисемітизм, був депортований конвоєм із Бон-ла-Роланда до Аушвіца та пережив Голокост. Сам Ален Фінкелькраут брав участь у русі травня 1968 року, у 1970-х роках долучився до «нової філософії», а в 1980-х став публічним інтелектуалом. Від 1979 року він автор численних публікацій, регулярно присутній у французькому медіапросторі та веде програму «Реплік» на France Culture. У своїх працях і виступах розмірковує про ідентичність, пам’ять, інтеграцію через школу, а також про юдаїзм, націоналізм, колонізацію, сіонізм, ідентичність, антисемітизм, расизм, мультикультуралізм, французьку систему освіти та війни в Югославії. Його коментарі щодо поточних подій часто спричиняють суперечки й полеміку. З 2009 року він є офіцером ордена Почесного легіону й отримав численні відзнаки за есеї.
- Як Ален Фінкелькраут став публічним інтелектуалом і про що він зазвичай висловлюється?
- Яким було походження Алена Фінкелькраута і як він здобував освіту та починав кар’єру?
- Які політичні та суспільні позиції займав Ален Фінкелькраут упродовж своєї публічної діяльності?
- Якою була радійна та видавнича діяльність Алена Фінкелькро?
- Як радіо- та видавнича діяльність Алена Фінкелькраута відобразила його погляди на модерність і післятравневу інтелектуальну полеміку?
- Як Ален Фінкелькраут висловлювався про пам’ять, школу та культурні зміни?
- Як Аллен Фінкелькраут сприймався в інтелектуальних і медійних суперечках?
- Які публічні заяви та суперечки були пов’язані з Аленом Фінкелькраутом?
- Які висловлювання Алена Фінкелькраута спричинили суперечки та реакцію в медіа й політиці?
- Які політичні позиції та суперечки пов’язані з Аленом Фінкелькротом?
- У яких судових справах був замішаний Ален Фінкелькро?
Громадська діяльність і медійна присутність
Ален Фінкелькраут народився в Парижі. Він є есеїстом, полемічним письменником, викладачем філософії, радіопродюсером і членом Французької академії. Від 1979 року він є автором численних публікацій, а також часто бере участь у французькому медійному просторі. Зокрема, він веде програму «Репліки» на «Франс Культура». Його коментарі щодо поточних подій регулярно викликають суперечки та полеміку.
У політичному та інтелектуальному житті Фінкелькраут брав участь у русі травня 1968 року, а в 1970-х роках приєднався до «нової філософії». У 1980-х роках він став публічним інтелектуалом. У своїх роздумах він розвивав теми ідентичності, пам’яті та інтеграції через школу. Також він висловлювався щодо єврейства, націоналізму, колонізації, сіонізму, ідентичності, антисемітизму та расизму, а також порушував питання мультикультуралізму, французької системи освіти й воєн у Югославії. З 2009 року він є офіцером ордена Почесного легіону та отримав численні нагороди за есеї.
Походження та освіта
Ален Люк Фінкелькраут народився в Парижі в родині Даніеля та Янки Фінкелькраут, польських єврейських біженців. Його батько, Даніель Фінкелькраут, народився у Варшаві та працював майстром із виготовлення шкіряних виробів. У 1930-х роках він залишив Польщу через антисемітизм. Під час Другої світової війни Даніеля депортували конвоєм із Бона-ла-Ролан до Аушвіца, де він пережив Голокост. Батьківські дід і бабуся Алена Фінкелькраута, Арон Фінкелькраут і Тернер Фінкелькраут, були депортовані з Дрансі до Аушвіца. Мати, Янка Фінкелькраут, народилася під ім’ям Лаура у Львові, який тоді належав Польщі. Вона пережила знищення своєї родини в польських таборах, спочатку знайшла притулок у Німеччині, а потім в Антверпені, у Бельгії. У 1950 році Даніель і Янка Фінкелькраут разом із сином Аленом Люком отримали французьке громадянство.
Після навчання в середній школі Ален Фінкелькраут відвідував підготовчі класи в ліцеї Генріха IV. У 1969 році, після невдачі на іспиті до вищої нормальної школи на вулиці Ульм, його прийняли до Вищої нормальної школи в Сент-Клу. У 1972 році, після здобуття магістерського ступеня з філософії, він склав агрегацію з сучасної літератури. Пізніше, у 1976—1978 роках, працював асистентом професора в Каліфорнійському університеті в Берклі, а також викладав в Приватному університетському інституті імені Елі Візеля в Парижі.
Політичні та інтелектуальні позиції
У молодості Ален Фінкелькраут був маоїстом і після подій травня 1968 року був близький до «Пролетарської лівиці». Згодом він віддалився від колишніх політичних соратників, підтримавши Ізраїль під час війни Судного дня 1973 року. У 1989 році він разом із Режісом Дебре та Елізабет Бадінтер підписав у журналі «Ну-вель Обсерватер» звернення із закликом заборонити носіння ісламських хусток у школах.
У 1990-х роках Фінкелькраут разом із Бернаром-Анрі Леві належав до перших інтелектуалів, які виступали за західне втручання в колишній Югославії. Він обстоював право Хорватії на відокремлення від Великої Сербії, посилаючись на принцип захисту меншин. У 1998 році він був цивільною стороною у справі в апеляційному процесі над Роджером Гароді за заперечення Голокосту.
У подальші роки Фінкелькраут засудив другу інтифаду та критикував мовчання уряду Соціалістичної партії на початку 2000-х років щодо зростання антисемітизму у Франції. У 2002 році він виступив на площі Пантеон, протестуючи проти участі Жан-Марі Ле Пена в другому турі президентських виборів. Також він засуджував гумориста Дьєдонне за поширення антисемітизму під прикриттям захисту темношкірих і вважав його небезпечнішим за Національний фронт. У 2017 році Фінкелькраут проголосував за Мануеля Вальса на первинних виборах французьких лівих, а в другому турі президентських виборів підтримав Еммануеля Макрона проти Марін Ле Пен.
Радіо й публіцистична діяльність
Із 1985 року Ален Фінкелькро веде на «Франс Культюр» щотижневу програму «Репліки». У цій передачі він запрошує гостей до діалогу, який нерідко будується на виразних протиставленнях, а також додає до розмови власний третій голос як відповідь. Передача «Репліки» спричинила появу кількох тематичних видань, що збирали огляди програми, виданих у період із 2003 до 2020 року. У 2003 році разом із видавництвом «Трікорн» він опублікував книжку «Викладати літературу сьогодні», а 2020 року — збірку передач за участю Мони Озюф.
Фінкелькро також співпрацює з єврейським громадським радіо RCJ, де пише поточні оглядові колонки. На RCJ він вів програму думок «Кі вів» до невизначеної дати, а також передачу «Дух сходового майданчика» разом із журналісткою Елізабет Леві, що виходила щонеділі з 12:00 до 12:30. Певний час він співпрацює з журналом «Козер», який публікує добірки фрагментів цієї програми. Окрім радіо, Фінкелькро регулярно запрошують до телевізійних програм, присвячених публічним дебатам. Він також співпрацює з журналами «Аргументи» та «Егард». У своїх численних есеях він порушує теми кохання, єврейської ідентичності, французької нації, літератури та ностальгії. На невизначену дату директорка «Франс Культюр» Сандрін Тренер написала йому листа.
Радіо- та видавнича творчість
Радіо- та видавнича творчість Алена Фінкелькраута звертається до кількох інтелектуалів, критичних до свого часу, і спирається на аналіз тоталітаризму та роздуми Ганни Арендт про банальність зла, а також на її міркування про кризу культури в сучасних суспільствах. Важливим джерелом для нього став і Шарль Пеґі: Фінкелькраут читає його критику модерності та у 1992 році опублікував есей «Невчасний, Шарль Пеґі, читач сучасного світу». У його працях часто згадується вплив романіста Мілана Кундери, якому він приписує допомогу в подоланні спонтанного лірикизму, успадкованого від травня 1968 року, та у відкритті складності світу.
У 1977 році разом із Паскалем Брюкнером він написав книжку «Новий любовний безлад», яку сам вважав твором, що зробив його відомим. Ця праця, за його характеристикою, атакує післятравневі теорії Жиля Дельоза, Фелікса Ґваттарі, Ґі Дебора та ситуаціоністів. У ній зазначається, що Дельоз і Ґваттарі заперечують любов як абстрактну цінність, тоді як Фінкелькраут стверджує існування любові та неможливість її реформування; жінок він розглядає як жертв цієї ідеології. Самого Фінкелькраута описують як близького до руху нових філософів.
Водночас він виступає проти того, що називає культурним марксизмом, який, на його думку, домінує у французькому інтелектуальному середовищі після травня 1968 року і виявляє сліпоту. Попри критику прогресизму, Фінкелькраут прагне відмежуватися і від лівих, і від сучасних правих. У 1981 році він опублікував «Уявний єврей», де порушив питання ідентичності євреїв його покоління, народжених під час війни та атеїстів.
Пам’ять, школа й культурна критика
В есеїстичній і публіцистичній діяльності Ален Фінкелькраут неодноразово повертався до теми пам’яті про геноцид і Шоа. Він наголошував, що така пам’ять вимагає позиції, яка не є ані байдужою, ані ототожненою з жертвами, водночас захищав обов’язок пам’яті, але вважав, що нащадки жертв не мають права представляти себе як жертви. У 1982 році він присвятив цій проблематиці есе «Майбутнє заперечення: роздуми про питання геноциду», а в 1989 році опублікував «Марну пам’ять: про злочин проти людяності». Пізніше, у 2000 році, з’явилася книжка «Голос приходить з іншого берега», присвячена пам’яті та передаванню універсальної традиції. У 2003 році він видав «В ім’я іншого: роздуми про антисемітизм, що повертається», де аналізував відновлення образ і антисемітських актів, пов’язуючи загрозливий клімат із легітимацією інтелектуального антисемітизму та антисионістськими звинуваченнями на адресу Ізраїлю. Він також підкреслював, що його прихильність стосується і Ізраїлю, і Франції, та критикував іммігрантів, які нападають на євреїв, інтелектуалів, що це виправдовують, і французьких євреїв, які не почуваються повністю французами. Окремо він писав у журналі «Арк» про дії, пов’язані з постколоніальними іммігрантськими середовищами.
У культурній сфері Фінкелькраут попереджав про загрозу високій культурі з боку тріумфу масової культури, про що писав у «Поразці мислення» 1987 року. Він засуджував культурну політику, яка змішує всі види діяльності з культурними фактами, та критикував політику міністерства Жака Ланга. У межах культурних суперечок, що розгорнулися у 1980-х роках, він виступав на боці тих, хто критикував освітні реформи 1970-х років за жертву передачею знань. Фінкелькраут захищав модель школи, яка передає літературну спадщину й культурно інтегрує дітей із неблагополучних іммігрантських сімей. Він також критикував оптимізм Франсуа Беґодо щодо шкіл ЗПЕ та вибір журі Каннського кінофестивалю в 2008 році. У статті «Культурна революція в школі» в газеті «Монд» він посилався на Жореса й жалкував через погіршення стану шкільної системи під тиском конформізму та масової культури. Державні інституції консультувалися з ним щодо шкільних питань, і він брав участь у комісії Тело, але згодом вийшов із неї через незгоду зі змістом підсумкового звіту. На початку 2000-х він разом із Полем Соріано написав «Інтернет: тривожний екстаз», де ставив під сумнів переваги повсюдного впровадження інтернету, а у 2009 році висловив свої погляди в передачі «Аррет сюр імаж».
Суперечливі позиції та публічні дискусії
Книгу «Позиції та суперечки» неодноразово обговорювали в інтелектуальному середовищі та пресі. Дідьє Ерібо, говорячи про неї, зараховував Фінкелькраута до кола певних інтелектуалів, тоді як Мішель Фуко висловлював розчарування есеєм цієї книги, присвяченим запереченню Голокосту. Соціолог Мішель Вієвйорка також оцінював «Позиції та суперечки» і вбачав у ній парадокс, пов’язаний із образом інтелектуала. Подібно до нього, геополітолог Паскаль Боніфас давав цій праці критичну оцінку й відзначав її характерні риси. У 2002 році П’єр Бурдьє назвав «Позиції та суперечки» типовим прикладом «реакційного» у збірці «Інтервенції 1961–2001». У 2003 році Ерік Азан звинуватив її автора в втраті об’єктивності щодо Ізраїлю у книжці «Антисемітизм, нестерпний шантаж». У 2009 році філософ Ален Бадью вважав, що Фінкелькраут потрапляє в певну пастку, і після спільної розмови відмовлявся від подальших запрошень. Водночас біографії та медіа нерідко подавали Фінкелькраута як філософа. У «Жодному луні» та інших публічних текстах його позиції також викликали полеміку: він підтримував хорватів і боснійців під час югославських воєн, критикував фільм Еміра Кустуріци «Підпілля» як проросійський і ностальгійний щодо Великої Сербії, а після відповіді Кустуріци в «Монд» під назвою «Мій обман» підтвердив свою критику в «Ліберасьйоні». Окрему суперечку спричинив його коментар до книги Оріани Фаллачі «Лють і гордість», після чого «Монд дипломатік» звинуватив його в розпалюванні ісламофобії; у праві на відповідь Фінкелькраут уточнив, що Оріана Фаллачі не є ворогом мусульман і що він сам не є ворогом мусульман.
Позиції та суперечки
Ален Фінкелькраут неодноразово опинявся в центрі публічних дискусій через свої позиції та заяви. Він підписав петицію, ініційовану французьким відділенням «Хашомер Хацайр» і «Радіо Шалом» після насильницьких нападів під час студентського протесту, ставши одним із перших підписантів поряд із Жаком Жюлліаром, Бернаром Кушнером, П’єром-Андре Тагієфом, Шахдорт Джаванн, Елі Шуракі та Галебом Беншейхом. Після публікації петиції він зробив окрему заяву, яка викликала спротив антирасистських активістів. Президент «Ліги прав людини» Мішель Тюб’яна розкритикував цю заяву, вважаючи, що вона називає молодих чорношкірих мешканців передмість расистами; критично висловився і президент Руху проти расизму та за дружбу між народами Мулуд Ауніт. «Рух проти расизму та за дружбу між народами» спершу заявив про намір подати скаргу через висловлювання Фінкелькраута, які вважав расистськими, але згодом відмовився від цієї заяви. Колеги з Політехнічної школи також оприлюднили петицію, ініційовану Жилем Довеком, протестуючи проти його нібито антисемітських побіжних реплік в інтерв’ю газеті «Гаарец» 2005 року. Фінкелькраут відповідав на ці суперечки окремими коментарями та уточнював свою позицію після соціологічного аналізу Еммануеля Тодда.
У квітні 2016 року він відвідав частину загальних зборів руху «Ніч стояння» та кілька його стендів, але там його зустріли близько п’ятнадцяти учасників, які освистували його, ображали й вимагали піти. У відповідь він теж ображав і погрожував, після чого, за повідомленнями, в його бік плюнули. Двоє учасників, які проводили його, заявили, що його не змушували залишати місце. Сам Фінкелькраут стверджував, що йому погрожували, і засудив агресивну поведінку руху; повідомлення про інцидент у пресі викликали обурені реакції у французькому політичному середовищі. 11 квітня 2016 року в ефірі «Радіо Єврейської громади» він висловив гіркоту щодо висвітлення виборів мера Лондона, шкодуючи, що медіа зосереджувалися на походженні кандидатів, а не на їхніх програмах.
У червні 2017 року він зробив суперечливі зауваження про феміністок під час ефіру на «Франс Інтер» і 23 червня 2017 року на «РКЖ» назвав феміністок «чумою». За це його критикував Клод Асколовіч у виданні «Слейт», а Томас Генолє назвав його расистом. Фінкелькраут відповів на критику окремою заявою. 1 грудня 2018 року біля його дому його ображали антисемітськими вигуками люди в жовтих жилетах; раніше він висловлював підтримку рухові «Жовті жилети». Він заявив, що нападники були завезеними і не були громадянами Франції, а влада підозрювала одну особу, близьку до ісламістського руху, як можливого учасника образ. Після цього інциденту 11 грудня 2018 року в Парижі та інших французьких містах посилилися протести проти антисемітизму. Після осквернення єврейського кладовища в Кватценгаймі 19 грудня 2018 року президент Ізраїлю Реувен Рівлін висловив підтримку Фінкелькрауту та президентові Франції у боротьбі проти антисемітських актів, а Французька академія також надала йому підтримку.
Позиції та суперечки
Між 2009 і 2021 роками Ален Фінкелькраут послідовно стверджував, що дівчина молодше 15 років може дати згоду на сексуальні дії. Він також вважав Грету Тунберг у 16 років дитиною. Ці висловлювання майже не мали відгуку в суспільстві на тлі французького законодавства, яке забороняє сексуальні стосунки з неповнолітніми молодше 15 років.
Під час дискусії на каналі ЛСІ щодо захисту Романа Поланського Фінкелькраут відповів Каролін Де Хаас; Давід Пюжадас припустив, що його суперечливі репліки були жартом. Після цього частина глядачів вимагала його усунення, а до Вищої ради аудіовізуалу надійшли скарги. Марлен Шьяппа подякувала Каролін Де Хаас за те, що вона в прямому ефірі нагадала про закон. Сам Фінкелькраут висловив жаль через хвилю критики, а журналіст Клод Асколович прокоментував навколо нього цю суперечку. Чотири депутати від «Нескореної Франції» подали скаргу проти Фінкелькраута, а «Франс Культур» довелося залучити медіатора, щоб зберегти його попри протести.
Пізніше Фінкелькраут визнав потяг до підлітків, але послався на Альбера Камю, який, за його словами, вважав, що людина може відповідати лише за власну совість. Він також коментував справу Олів’є Дюамеля на ЛСІ, назвавши Дюамеля лицеміром і джерелом сорому, та заявив, що ставити запитання про згоду необхідно, обговорюючи статус 14-річного підлітка. За словами Фінкелькраута, ЛСІ засудив ці коментарі й звільнив його.
Позиції та суперечки
Ален Фінкелькрот відстоює рішення про створення двох держав і закликав Францію визнати палестинську державу. У питанні палестинської державності він виступає проти Бернара-Анрі Леві. Водночас Фінкелькрот називає себе сіоністом і займає критично-оборонну позицію щодо Ізраїлю. Під час війни в Газі він дистанціювався від уряду Біньяміна Нетаньягу, засуджував етнічне очищення в Газі та колонізацію на Західному березі. Також він вважає, що ізраїльська армія не вчиняє геноциду населення Гази.
Судові переслідування
Алена Фінкелькро неодноразово притягували до судової відповідальності через його публічні висловлювання. Його було засуджено за наклеп на Дідьє Ерібо, який подав позов і домігся символічного штрафу в один франк. За повідомленнями, Фінкелькро відмовив Ерібо в наданні права на відповідь в ефірі, а жоден свідок не підтвердив твердження, які він приписував у дискусії між Ерібо та Тері. Окремо він назвав фільм «Дорога 181: фрагменти подорожі Палестиною-Ізраїлем» на телеканалі «Арт» антисемітським і звинуватив Еяля Сівана в намірі винищити євреїв. Сіван подав позов про наклеп як приватна особа, однак Паризький апеляційний суд визнав, що йшлося не про наклеп на приватну особу, а про расовий наклеп, і позов було відхилено через неправильну юридичну кваліфікацію фактів. 13 грудня 2003 року на конференції про антисемітизм Фінкелькро заявив: «єврей — справжній ворог», після чого асоціація подала на нього позов про наклеп; суд виправдав його, дійшовши висновку, що висловлювання не становили наклепу.
