Борис Савінков — політичний діяч, терорист, соціал-демократ, письменник, прозаїк, публіцист і мемуарист. Народився 19 (31) січня 1879 року в Харкові, помер 7 травня 1925 року в Москві. У молодості розпочав революційну діяльність із вегетаріанства та його пропаганди. Навчався в гімназії у Варшаві разом з Іваном Каляєвим, а згодом — у Санкт-Петербурзькому університеті, звідки був виключений за участь у студентських заворушеннях. Савінков був одним із лідерів Партії соціалістів-революціонерів і очолював її Бойову організацію. У 1904—1905 роках він брав участь у вбивствах кількох високопосадовців Російської імперії. Після Лютневої революції 1917 року з липня до серпня 1917 року обіймав посаду заступника міністра війни в Тимчасовому уряді. Після Жовтневої революції організував збройний опір більшовикам, а в 1920 році емігрував із Радянської Росії. У 1921 році писав про відмову російського народу від Леніна, Троцького і Дзержинського, пов’язуючи це з діями більшовиків і відсутністю виборчої підтримки. Використовував літературний псевдонім В. Ропшин, а також інші псевдоніми.
- Як Борис Савінков брав участь у революційних подіях і що сталося з ним після еміграції?
- Як Борис Савінков розпочав свою революційну діяльність і що з ним сталося на початку 1900-х років?
- У яких терористичних акціях брав участь Борис Савінков?
- Як Борис Савінков жив в еміграції та чим займався до повернення в Росію?
- Яку роль Борис Савінков відігравав у Тимчасовому уряді та під час Корніловського виступу?
- Як Борис Савінков діяв після конфлікту з партією есерів і під час революційних подій 1917–1918 років?
- Як Борис Савінков опинився під арештом, яке покарання йому призначили та за яких обставин він загинув?
- Як розвивалася літературна діяльність Бориса Савінкова і які твори її визначили?
- Що писав Борис Савінков у 1910–1920-х роках?
- У яких фільмах, серіалах і музичних творах відображено Бориса Савінкова?
Політична діяльність і еміграція
Борис Савінков був політичним діячем, терористом і соціал-демократом, а також одним із керівників Партії соціалістів-революціонерів. Він очолював Бойову організацію цієї партії та брав участь у вбивствах кількох високопоставлених імперських чиновників у 1904—1905 роках. Після Лютневої революції 1917 року з липня по серпень 1917 року обіймав посаду заступника військового міністра Тимчасового уряду. Після Жовтневої революції організував збройний опір більшовикам і 1920 року емігрував із Радянської Росії. У 1921 році писав про відкидання російським народом Володимира Леніна, Льва Троцького і Фелікса Дзержинського, пов’язуючи це з діями більшовиків і відсутністю їхньої виборчої підтримки. 16 серпня 1924 року його заарештували в Мінську; ОДПУ, використавши агента Андрія Федорова, який завоював його довіру, виманило Савінкова назад до Радянського Союзу в межах операції «Синдикат-2». За наявними відомостями, він або був убитий у в’язниці, або наклав на себе руки.
Революційна діяльність і перші арешти
Революційну діяльність Борис Савінков розпочав ще в дитинстві, поєднуючи її з пропагандою вегетаріанства. На початку 1900-х років він навчався у Варшавській гімназії разом з Іваном Каляєвим, а згодом — у Петербурзькому університеті, звідки його виключили за участь у студентських заворушеннях. Освіту він завершив у Німеччині. Ще раніше, у 1897 році, Савінкова за революційну діяльність заарештували у Варшаві. У 1898 році він приєднався до соціал-демократичної групи «Соціаліст» і «Робоче знамено», а в 1899 році був знову заарештований і невдовзі звільнений. Того самого року він одружився з Вірою Успенською, дочкою письменника Гліба Успенського, і в них народилося двоє дітей. Пізніше Савінков публікувався в газеті «Робоча думка», а в 1901 році працював у пропагандистській групі Петербурзького союзу за визволення робітничого класу. У 1901 році його знову заарештували, а 1902 року заслали до Вологди. Там він короткий час працював секретарем консультації присяжних повірених Вологодського окружного суду. У червні 1903 року Савінков утік із заслання до Женеви, де приєднався до Партії соціалістів-революціонерів та її Бойової організації.
Діяльність у бойовій організації
Борис Савінков брав участь у підготовці терористичних актів у Російській імперії. Він взяв участь у вбивстві міністра внутрішніх справ В. К. Плеве, а також у вбивстві московського генерал-губернатора великого князя Сергія Олександровича. Крім того, Савінков брав участь у замахах на міністра внутрішніх справ І. М. Дурново та на московського генерал-губернатора Федора Дубасова. Згодом він став заступником голови Бойової організації Євно Азефа, а після викриття Азефа очолив її. Разом із Євно Азефом Савінков ініціював убивство священика Георгія Гапона. У 1906 році в Севастополі він підготував замах на командувача Чорноморського флоту адмірала Григорія Чухніна. Після доносу Євно Азефа Савінкова заарештувала поліція. Його ув’язнили в Севастопольській в’язниці та засудили до страти.
Еміграція, літературна діяльність і Перша світова війна
Після втечі Борис Савінков опинився в Румунії. Його адвокатом був В. А. Жданов. Уже наступної ночі після втечі Савінков написав звернення, яке було надруковане у великій кількості примірників. У документі, датованому 16 липня 1906 року, зазначалося, що Борис Вікторович Савінков був звільнений з-під варти за допомогою 57-го Литовського полку та Бойової організації Партії соціалістів-революціонерів у Севастополі. З Румунії він через Угорщину дістався Базеля, а потім Гайдельберга в Німеччині.
У Парижі взимку 1906—1907 років Савінков познайомився з Дмитром Сергійовичем Мережковським і Зінаїдою Миколаївною Гіппіус, які стали його літературними покровителями. Саме Гіппіус дала йому головний літературний псевдонім — В. Ропшин. У 1909 році Савінков написав книгу «Спогади терориста» і опублікував повість «Блідий кінь», а в 1914 році — роман «Того, чого не було». Соціалісти-революціонери ставилися до його літературної діяльності скептично і вимагали його виключення. М. С. Тютчев у спогадах дав серйозну критичну оцінку творчості та особистості Савінкова, зазначивши, що в ньому «письменник убиває революціонера».
Після викриття Азєва наприкінці 1908 року Савінков не вірив у його провокаторську діяльність і захищав його на есерівському «суді честі» в Парижі. Він намагався відродити Бойову організацію, але не зумів організувати жодного успішного терористичного акту; ця діяльність тривала до її розпуску в 1911 році. Після розпуску організації Савінков переїхав до Франції й зосередився на літературній праці.
Після початку Першої світової війни Савінков добровольцем вступив до французької армії та брав участь у бойових діях у 1914—1918 роках. З французького фронту він був воєнним кореспондентом газет «Біржові відомості», «День» і «Мова». У листі до М. О. Волошина він писав про політичну бездіяльність і відчуття, ніби в нього «обрізано крила». Після Лютневої революції 1917 року Савінков повернувся до Росії 9 квітня і відновив політичну діяльність.
Роль у Тимчасовому уряді влітку 1917 року
28 червня Бориса Савінкова було призначено комісаром Тимчасового уряду при 7-й армії, а згодом — комісаром Південно-Західного фронту. Він виступав за продовження війни до переможного завершення. У листі від 2 липня Гіппіус писала, що він «усім серцем із Керенським». 8 липня Савінков підтримав рішення генерала Корнілова запровадити на Південно-Західному фронті смертну кару. У середині липня він радив Керенському замінити генерала Брусилова на Корнілова на посаді верховного головнокомандувача, пояснюючи це тим, що Корнілов здобув довіру офіцерів. У липні Савінков став керуючим військового міністерства і заступником військового міністра при військовому міністрі Керенському. Тоді ж його вважали реальним претендентом на повноту диктаторської влади в країні. У листі Волошина зазначалося, що доля зберегла його для «надзвичайної» ролі і що він ще скаже «одне з останніх слів у російській смуті». Під час Корніловського виступу 27 серпня 1917 року Савінкова було призначено військовим губернатором Петрограда, і він виконував обов’язки начальника сил Петроградського військового округу. У цей період він пропонував Корнілову підкоритися Тимчасовому уряду. 30 серпня 1917 року Савінков подав у відставку, не погодившись зі змінами в політиці Тимчасового уряду.
Від есерів до антибільшовицького підпілля
Після виклику до Центрального комітету Партії соціалістів-революціонерів у справі «корніловського виступу» Борис Савінков не з’явився на засідання, вважаючи, що партія не має морального й політичного авторитету. 9 жовтня 1917 року його виключили з Партії соціалістів-революціонерів. Того ж року на Демократичній нараді він був обраний депутатом до Тимчасової ради Російської республіки від Кубанської області й увійшов до її секретаріату.
Під час Жовтневої революції Савінков виступав проти неї, розцінюючи події як захоплення влади невеликою групою. Він намагався визволити оточений Зимовий палац, вів переговори з генералом Олексєєвим, а також поїхав до Гатчини, де був призначений комісаром Тимчасового уряду при загоні генерала Краснова. Коли козаки відмовилися захищати Тимчасовий уряд, Савінков приєднався до антирадянської Донської громадянської ради, створеної генералом Олексєєвим, і брав участь у формуванні Добровольчої армії.
У лютому-березні 1918 року в Москві він створив підпільний контрреволюційний Союз захисту Батьківщини і Свободи. Організація, що спиралася на структуру гвардійського офіцерського товариства, налічувала близько 800 осіб, створила кілька воєнізованих груп і ставила за мету повалення радянської влади, встановлення військової диктатури та продовження війни з Німеччиною. Наприкінці травня московську змову викрили, і багато її учасників було заарештовано. Після антирадянських повстань улітку 1918 року Савінков ховався в Казані, зайнятій повсталими та чехословацькими військовополоненими, але надовго там не залишився: певний час перебував у загоні В. О. Каппеля, потім поїхав до Уфи, де його розглядали як кандидата на посаду міністра закордонних справ у Раді міністрів Тимчасового Всеросійського уряду.
Згодом він вирушив із військовою місією до Франції від імені М. Д. Авксентьєва, голови Директориї, через Владивосток, Японію, Сінгапур та Індію. Від 1917 року Савінков був членом масонських лож у Росії, а від 1922 року — в еміграції; його брат Віктор також належав до масонів. Він входив до лож «Братерство», «Братерство народів» і «Фіви», а також був учасником підготовчого комітету зі створення російських лож у Парижі.
Арешт, суд і смерть
16 серпня Бориса Савінкова було заарештовано в Мінську разом із його останньою коханою Любов’ю Юхимівною Діггоф та її чоловіком Олександром Діггоф-Деренталем. На суді він визнав свою вину й поразку в боротьбі проти радянської влади. 29 серпня 1924 року Військова колегія Верховного суду СРСР засудила його до смертної кари, однак Верховний суд звернувся до Президії Центрального виконавчого комітету СРСР із клопотанням про пом’якшення вироку. Клопотання було задоволено, і смертну кару Савінкову замінили на 10 років ув’язнення.
У в’язниці він мав змогу займатися літературною працею, а умови його утримання, за повідомленнями, нагадували готельні. Там Савінков написав слова про визнання радянської влади без примусу, а також надсилав листи окремим діячам білої еміграції із закликом припинити боротьбу проти Радянського Союзу. За офіційною версією, 7 травня 1925 року він наклав на себе руки, вистрибнувши з п’ятого поверху у сходовий проліт у будівлі ЧК на Луб’янці. Існує також версія, що його було вбито співробітниками ЧК; цю версію згадував Олександр Солженіцин у книзі «Архіпелаг ГУЛАГ». У книжці Е. А. Кочемирівської «П’ятдесят відомих самогубств» наведено свідчення очевидця смерті Савінкова, записане В. І. Сперанським, яке описує події в кімнаті перед падінням.
Савінков як письменник
Літературну діяльність Борис Савінков почав у 1902 році. Його перші оповідання 1902–1903 років позначені впливом Станіслава Пшибишевського і дістали негативну оцінку Максима Горького. У 1903 році в оповіданні «У сутінках» він увів лейтмотив відрази до революційної діяльності. Загалом у його літературній творчості простежується конфлікт між революційною та літературною особистостями.
У 1905–1909 роках Савінков виступав як мемуарист, створюючи нариси про товаришів із Бойової організації та про відомі терористичні акти. Ці тексти стали основою книги «Спогади терориста», яку вперше повністю опубліковано у 1917–1918 роках; згодом її неодноразово перевидавали.
Важливим етапом стала зустріч із Дмитром Мережковським у Парижі 1907 року, що вплинула на його літературну діяльність. Тоді ж він ознайомився з релігійними ідеями Мережковського та його поглядами на революційне насильство. Першу повість «Блідий кінь» Савінков написав під псевдонімом В. Ропшин, за редакції Зінаїди Гіппіус; вона вийшла 1909 року. Її сюжет ґрунтується на реальних подіях — убивстві великого князя Сергія Олександровича. У творі використано апокаліптичне забарвлення та психологічний аналіз узагальненого типу терориста, а стиль відбиває вплив модернізму. Повість викликала різку критику з боку есерів через нібито наклепницьке зображення головного героя.
Літературна діяльність Бориса Савінкова
Як письменник Борис Савінков до кінця 1908 року захищав викритого Азефа. У 1912—1913 роках він написав роман «Те, чого не було», окреме видання якого з’явилося 1914 року. У цьому творі порушено теми провокації, слабкості революційних вождів і гріховності терору; головного героя показано як каянного терориста.
У 1910-х роках Савінков час від часу друкував вірші в різних журналах і збірниках. Його поезія розвивала ніцшеанські мотиви ранньої прози, але за життя автор не зібрав її окремою книжкою. Після смерті в Парижі Гіппіус видала збірку «Книга віршів» 1931 року. Владислав Ходасевич вважав, що ці вірші зводять трагедію терориста до істерії пересічного невдахи, а Георгій Адамович і Мережковський зазначали, що в його поезії послаблено байронізм і охолоджено композицію.
Від 1914 до 1923 року Савінков майже виключно публікував публіцистичні статті та нариси. До цього кола належать «У Франції під час війни» (1916—1917), «З діючої армії» (1918), «До справи Корнілова» (1919), «За батьківщину і свободу» (1914—1923), «Боротьба з більшовиками» (1914—1923), «На шляху до „третьої“ Росії» (1920), «Напередодні нової революції» (1914—1923) та «Російська народна добровольча армія в поході» (1921). У Парижі 1923 року він написав повість «Кінь вороний», яка є продовженням «Коня блідого»; той самий головний герой постає в ній уже як полковник. Дію повісті віднесено до років громадянської війни, а в ній змальовано походи Булак-Балаховича й тилову антибільшовицьку боротьбу. Останню книгу, «Оповідання», Савінков написав у в’язниці на Луб’янці; у ній сатирично зображено життя російських емігрантів.
Борис Савінков у культурі
Образ Бориса Савінкова неодноразово з’являвся в кіно та на телебаченні. Його було присвячено фільму «Крах» 1969 року, показано у фільмі «Незабутній 1919 рік» 1951 року, у фільмі «Надзвичайне доручення» 1966 року, а також у серіалах «Синдикат-2» (1981), «20 грудня» (1981) та «Імперія під ударом» (2000). У мінісеріалі «Операція „Трест“» 1967 року неодноразово згадуються різні відомості про Савінкова.
Окреме місце посідають екранізації, пов’язані з його книжками. Фільм «Вершник на ім’я Смерть» 2004 року, поставлений Кареном Шахназаровим, створено за мотивами його книжок «Спогади терориста» і «Кінь блідий». Серіал Юрія Кузіна «Столипін … Невивчені уроки» 2006 року значною мірою спирається на автобіографічний твір «Спогади терориста».
Тема Савінкова присутня і в музиці. У 1999 році в Тюмені Ігор «Джеф» Жевтун створив кілька музичних творів, присвячених Борису Савінкову; подібні твори існують і в Сергієвому Посаді. Є також пісні на вірші О. Широпаєва, пісні на вірші самого Бориса Савінкова з музикою Ігоря Шепталя, а також виконання московського треш-метал-гурту «Нагноєніє».
