Вацлав Ніжинський, уроджений Вацлав Ніжинський, народився 12 березня 1890 року в Києві, у Київській губернії Російської імперії, в родині мандрівних польських танцівників. Його батьки, Томаш Ніжинський і Елеонора Береда, працювали виконавцями в оперних театрах і цирках Польщі та Росії й стали першими вчителями танцю для сина. Після того як батько покинув сім’ю, коли хлопчикові було вісім років, мати переїхала з трьома дітьми до Санкт-Петербурга. Дитинство Ніжинського минало в бідності та на тлі проблем із психічним здоров’ям у сім’ї; значну його частину він провів на Кавказі, танцюючи разом із братом і сестрою в родинній трупі.
У 1900 році, у дев’ятирічному віці, він вступив до Імператорської балетної школи, де навчався в Енріко Чекетті, Ніколаса Легата та Павла Гердта. Він виявив винятковий танцювальний талант, хоча мав слабкі академічні результати й демонстрував бунтівну поведінку. Ніжинського вважали найкращим чоловічим танцівником початку ХХ століття; він танцював на пуантах, що було рідкісним умінням для того часу, і через революційні та аналітичні хореографії наблизив балет до модернізму. Його кар’єра завершилася у 28 років через шизофренію, а щоденник митця зафіксував занурення в божевілля. Помер у Лондоні 8 квітня 1950 року.
- Чим Васлав Ніжинський відзначився як танцівник і чому його кар’єра так рано завершилася?
- Як минули дитинство та ранні роки Васлава Ніжинського?
- Як Васлав Ніжинський навчався в Імператорській балетній школі та які події позначили цей період?
- Що сталося з Вацлавом Ніжинським під час Кривавої неділі в Петербурзі?
- Як розвивалися ранні виступи Васлава Ніжинського після навчання?
- Як Васлав Ніжинський опинився в трупі Сергія Дягілєва і яку роль це відіграло в його творчості?
- Як склалося південноамериканське турне «Російських балетів» і яку роль у ньому відіграла Ромола де Пульскі?
- Як минали гастролі Васлава Ніжинського в Північній Америці та що сталося з його станом під час цих поїздок?
- Як розвивалися останні виступи Васлава Ніжинського та його психічний стан у 1917–1919 роках?
Творчий злет і завершення кар’єри
Васлав Ніжинський був балетним танцівником і хореографом російського походження з польським корінням. Він народився 12 березня 1890 року в Києві, Київська губернія, Російська імперія, а помер 8 квітня 1950 року в Лондоні. На початку ХХ століття його вважали найкращим чоловічим танцівником свого часу. Ніжинський танцював на пуантах, що було рідкісною майстерністю для танцівників тієї доби, і запроваджував у балет модерністські підходи через революційні та аналітичні хореографії. Його кар’єра завершилася у 28 років через шизофренію. Пізніше він залишив щоденник, у якому задокументував свій занепад у психічну хворобу.
Дитинство та родинне середовище
Васлав Ніжинський народився в Києві під іменем Вацлав Ніжинський у родині мандрівних польських танцівників. Його батьками були Томаш Ніжинський (7 березня 1862 року) та Елеонора Береда (28 грудня 1856 року). Вони працювали виконавцями в оперних театрах і цирках у Польщі та Росії, а також стали для нього першими вчителями танцю. Коли Ваславу було вісім років, батько покинув сім’ю, після чого мати переїхала з трьома дітьми до Санкт-Петербурга. Дитинство майбутнього танцівника минало в умовах бідності та родинних психічних проблем. Його старший брат Стасік мав психічну нестабільність і в підлітковому віці був поміщений до закладу. Більшу частину дитинства Васлав провів на Кавказі, де танцював разом із братом і сестрою в сімейній трупі.
Навчання в Імператорській балетній школі
У 1900 році, коли йому було дев’ять років, Васлав Ніжинський вступив до Імператорської балетної школи. Там він навчався у Енріко Чекетті, Миколи Легата та Павла Гєрдта. Уже в ці роки він виявляв винятковий танцювальний талант, однак мав слабкі академічні результати й виявляв бунтівну поведінку. Попри це, його залишали в школі завдяки феноменальним здібностям у танці. У 1902 році його вчителем став Михайло Обухов, який поставив йому найвищу оцінку, коли-небудь виставлену в школі. Ніжинський також виконував учнівські партії перед царем у «Паквіті», «Лускунчику» та «Коньку-Горбунку». Паралельно він успішно вивчав фортепіано, флейту, балалайку та акордеон, а також мав добрий музичний слух і навички гри на фортепіано, хоча читання з листа давалося йому погано. У 1903 році його виключили зі школи за те, що він із рогатки стріляв у капелюхи перехожих, але після побиття поновили як вільного слухача, а через місяць випробувального терміну відновили в попередньому статусі. У 1904 році балетмейстер Маріус Петіпа обрав його для виконання головної партії в балеті «Ля Романс д’ан Бутон де роз е д’ан Папійон», однак цю постановку так і не показали через початок Російсько-японської війни.
Події Кривавої неділі
9 січня 1905 року в Санкт-Петербурзі Вацлав Ніжинський опинився серед натовпу на Невському проспекті під час Кривавої неділі. Група петиціонерів на чолі з отцем Гапоном намагалася передати свою петицію цареві, але солдати відкрили вогонь по людях, спричинивши близько тисячі жертв. Ніжинського разом із натовпом відтісняли в бік Зимового палацу, а під час атаки імператорської кавалерії він зазнав поранення в голову. Пізніше він повернувся на місце подій разом із другом, шукаючи зниклу сестру друга, яку так і не знайшли.
Початок кар’єри в Маріїнському театрі
З віком Васлав Ніжинський ставав тихішим і серйознішим, але протягом усього життя зберігав небагато друзів. На сцені він справляв сильне враження, однак поза нею був соціально наївним, замкненим і невпевненим; на вечорах часто сидів мовчки, перебираючи пальці. Через цю крайню інтроверсію члени «Російських сезонів» за його спиною називали його «Манчення» або «Дурень». Водночас його сценічні успіхи швидко привернули увагу ще під час навчання. У 1905 році він разом із Софією Федоровою виконав па-де-де з «Перського базару» на щорічному учнівському показі, а Обухов переробив танець так, щоб підкреслити його здібності, за що публіка вибухнула спонтанними оплесками.
У 1906 році Ніжинський танцював у маріїнській постановці «Дон Жуана» Моцарта в балетному епізоді, поставленому Михайлом Фокіним. Директор Імператорського балету привітав його й запропонував місце в трупі, хоча до завершення навчання залишався ще рік. Проте Ніжинський вирішив продовжити заняття, а не одразу приєднуватися до Імператорського балету. Тоді ж він спробував себе як хореограф у дитячій опері «Попелюшка», написаній іншим студентом, Борисом Асаф’євим, і на Різдво зіграв Короля Мишей у «Лускунчику».
На випуску в квітні 1907 року Ніжинський у дуеті з Єлизаветою Гердт, поставленому Фокіним, отримав схвалення Матильди Кшесінської, яка запросила його бути її партнером. Його майбутню кар’єру в Імператорському балеті було забезпечено з початком на середньому рівні кoryфея. Після випуску він тренувався й виступав у Красному Селі, а на його виступах часто були присутні члени імператорської родини та аристократія; кожен танцюрист, що виступав перед царем, отримував золотий годинник із написом імперського орла.
У сезоні 1907 року в Маріїнському театрі Ніжинський почав роботу як корифей із річною платнею 780 рублів. Він виступав із Седовою, Лідією Кящт і Кшесинською; остання партнерувала з ним у «Поганій вихованці», де він виконав комічну й кокетливу нетипову роль. В «Павільйоні Арміди» він мав другорядну партію, у якій демонстрував техніку стрибків і піруетів. У наступні роки він з’являвся в Маріїнському театрі в різних сольних ролях.
У 1910 році Матильда Кшесінська обрала Ніжинського для участі у відновленні «Талісмана» Петіпа, де він викликав сенсацію в ролі бога вітру Ваю. У ті часи навколо російських балетних танцівників існував інтенсивний сексуальний обмін; мати Ніжинського суворо вчила, що шлюб зруйнує його кар’єру, і воліла знайти йому багатого покровителя. У 1907 році інший танцівник познайомив Ніжинського з польським князем Павлом Львовом, який став його першим фінансовим покровителем і з яким у нього були сексуальні стосунки.
Робота з трупою Сергія Дягілєва
Знайомство Васлава Ніжинського з трупою «Російські балети» відбулося через Сергія Дягілєва — представника петербурзької еліти, важливого мецената мистецтв і редактора журналу «Світ мистецтва», який активно популяризував російське образотворче та музичне мистецтво за кордоном, особливо в Парижі. Князь Львов організував телефонну розмову між «Російськими балетами» і Дягілєвим, після чого Ніжинський прибув до готелю Дягілєва і того самого дня був узятий на роботу. Відтоді між ними стали відкрито тривати любовні стосунки, а сам Дягілєв почав керувати й формувати кар’єру Ніжинського.
Після повернення до Маріїнського театру Ніжинський невдовзі був звільнений через скандал. Згодом він став постійним учасником групи Дягілєва. У нових постановках Фокіна він виконував провідні партії в «Примарі троянди» на музику Вебера та в «Петрушці» Ігоря Стравінського. За підтримки Дягілєва Ніжинський почав працювати як хореограф. На його стиль вплинули евритміка Еміля Жака-Далькроза та прагнення відійти від традиційної плавної, об’ємної балетної пластики.
Серед його радикальних балетів були «Післяполуденний відпочинок фавна» на музику Клода Дебюссі (1912), «Ігри» (1913) і «Весна священна» на музику Ігоря Стравінського (1913). Пізніше він створив «Дотепи Тіля Уленшпігеля» на музику Ріхарда Штрауса (1916). Його хореографія вимагала рухів у профіль, ніби аналітично розтинаючи повітря або вдаряючи ногою об підлогу, а на короткий балет «Післяполуденний відпочинок фавна» було витрачено понад сто годин репетицій. Прем’єра «Весни священної» в паризькому Театрі на Єлисейських Полях спричинила скандал і заворушення, для припинення яких довелося втрутитися поліції; під час сутичок Ніжинський залишався за лаштунками й вигукував музичні рахунки виконавцям. Обурення вищого товариства також викликала його відверта сцена з хусткою німф у «Післяполуденному відпочинку фавна».
Південноамериканське турне та Ромола де Пульскі
У 1913 році балет «Матрімоніо, Епіфанія і смерть» гастролював Південною Америкою разом із «Російськими балетами» без Сергія Дягілєва. Відсутність його нагляду різко змінила внутрішню динаміку трупи. Під час цієї поїздки з компанією як пасажирка подорожувала угорська графиня Ромола де Пульскі, дочка відомої класичної угорської акторки Емілії Маркус. За спогадами Броніслави Ніжинської, Ромола наполегливо переслідувала Васлава Ніжинського. Вона приєдналася до «Російських балетів», щоб зблизитися з ним, однак Ніжинський не помічав її зусиль.
Турне Північною Америкою та погіршення психічного стану
У 1916 році трупа «Російські балети» здійснила гастрольну поїздку північноамериканськими містами, охопивши п'ятдесят два міста. Під час цього турне Васлав Ніжинський був призначений директором трупи завдяки фінансуванню Отто Кана, хоча сам не мав належних організаторських здібностей. У межах поїздки він поставив і сам виконав головну партію в балеті «Тілль Уленшпігель». Того ж року в нього з'явилися серйозні ознаки шизофренії. Його поведінка дедалі більше визначалася релігійним фанатизмом і впливом ідей Льва Толстого, які він сприйняв через Дмитра Костровського та Миколу Зверєва. Ніжинський запроваджував для танцівників вегетаріанство, пацифізм і намагався нав'язати подружню стриманість. Водночас у нього розвивалася параноя: він вважав, що випадковості на сцені нібито влаштовує Сергій Дягілєв. Через страх перед іншими танцівниками він вимагав або відкритого люка в підлозі, або присутності детектива як охорони. Під час репетицій у театрі Колон Григор'єв попросив його знову виконати «Привид троянди».
Останні виступи та початок хвороби
У вересні 1917 року Васлав Ніжинський поїхав до Монтевідео на благодійний виступ на користь Червоного Хреста. Вихід на сцену було затримано, і керівництву довелося імпровізувати промови, щоб виграти час. Після опівночі в Монтевідео він танцював під музику Шопена, передаючи глибокий душевний біль. Це був його останній публічний виступ у віці 28 років. Згодом він відступив до нейтральної Швейцарії в очікуванні миру.
На початку 1919 року в маєтку Вілла Гуардамунт у Санкт-Моріці Ніжинський пережив тяжку нервову кризу. Він замкнувся в студії, де малював очі та обличчя солдатів на війні, поводився неадекватно, штовхнув Ромолу зі сходів і напав на няню дитини в Санкт-Моріці. Також він блукав, несучи великий золотий хрест і вигукуючи перехожим, щоб ті йшли до церкви.
19 січня 1919 року в готелі «Сувретта Гаус» він дав тривожний останній приватний концерт. Під час виступу він поклав на підлогу білий і чорний оксамитовий хрест та звернувся до аудиторії зі словами: «Тепер я танцюватиму війну, … війну, яку ви не зупинили». Того ж дня по обіді він почав вести докладний щоденник у шкільних зошитах і писав безперервно протягом шести з половиною тижнів, описуючи свій занепад у психоз. У цих записах він передавав внутрішню боротьбу між маренням величі та страху, а також відразу до сексу, почуття провини, нав’язливі думки про травлення і страх примусового поміщення до лікарні.
Після цього Ніжинського спочатку оглянув у готелі лікар Ганс Курт Френкель після введення заспокійливого засобу. Його дружина привела Емілію Маркус, щоб домогтися переведення, після чого Ромола відвезла його до Цюриха на лікування до психіатра Ейґена Блейлера. Блейлер поставив діагноз — заплутана шизофренія з легкою маніакальною збудженістю. Ніжинський присвятив дружині фразу: «Маленька жінко, ти приносиш мені мій смертний вирок».
