Генріх Іполитович Семирадський

Мистецтво
Портрет молодого Генрика Сємірадського, 1860 рік
Портрет молодого Генрика Сємірадського, 1860 рік

Генріх Іполитович Семирадський (Генрик Гектор Семирадський) народився в Ново-Белгороді, Харківської губернії, і помер у Стшалкові, Петроковської губернії. Він був польським і російським живописцем, одним із найбільших представників пізнього академізму. Художник навчався в Харкові та Санкт-Петербурзі, а більшу частину активного творчого життя провів у Римі.

Найбільшу відомість Семирадському принесли монументальні полотна на сюжети з історії Давньої Греції та Риму. Водночас він успішно працював у жанрах камерної ідилії, пейзажу та портрета, а також виконував роботи для оздоблення театрів і приватних інтер’єрів. Він був академіком і професором Імператорської академії мистецтв, членом академій живопису в Берліні, Стокгольмі, Римі та Турині, а також кореспондентом Французької академії витончених мистецтв. Твори художника переважно розпорошені в музеях Польщі, України та Росії, а також у приватних зібраннях європейських країн.

Творчість і визнання Генріха Семирадського

Генрих Іполитович Семирадський (Генрик Гектор Семирадський) був польським і російським живописцем, одним із найпомітніших представників пізнього академізму. Він навчався у Харкові та Санкт-Петербурзі, а більшу частину активного творчого життя провів у Римі. Найвідомішими є його монументальні полотна на сюжети з історії Давньої Греції та Давнього Риму. Водночас митець успішно працював у жанрах камерної ідилії, пейзажу та портрета, а також виконував роботи для оздоблення театрів і приватних інтер’єрів.

Семирадський був академіком і професором Імператорської академії мистецтв, а також членом академій живопису в Берліні, Стокгольмі, Римі та Турині. Крім того, він був кореспондентом Французької академії витончених мистецтв. Його твори переважно розпорошені між музеями Польщі, України та Росії, а також зберігаються в приватних зібраннях європейських країн. Персональні виставки митця відбулися в Польщі у 1903, 1939, 1968 і 1980 роках. У 2017—2018 роках у Державному Російському музеї відбулася енциклопедична виставка «Генрих Семирадський і колонія російських художників у Римі». Значна частина його робіт втрачена, зокрема стінописи собору Христа Спасителя в Москві.

Походження і ранні роки

Рід Семирадських згадується в архівних документах ще з XVII століття. За сімейною традицією, назва походить від села Семерад біля Радома в Сандомирському воєводстві; вказується також, що один із предків був урядовцем міста Сандомир у середині XVII століття, а інший — каноніком у Кракові на початку XVIII століття. Частина родини оселилася в Новогрудку в Литві, і саме з цієї гілки походили предки Г. Семирадського. Водночас у родині Мінської губернії існувало дворянське підтвердження, за яким предок Семиградський переселився з української Поділля до Великого князівства Литовського у ХІХ столітті; це дає підстави припускати подільське походження роду. У судових документах Новогрудського воєводства написання прізвища в 1740-х роках змінюється з Семиградський на Семирадський.

Генрик Семирадський народився в Ново-Бєлгороді поблизу Харкова. Його батьком був ротмістр Іполит Єлєвтерійович Семирадський, служилий у драгунському полку царської армії, який також був землевласником у Новогрудському повіті та в 1850 році одержав спадкове дворянство. Мати — Міхаліна Прушинська, сестра Ганни Цундцевицької, відомої своєю книжкою з ведення господарства. Дитину охрестили 5 (17) квітня 1844 року. Хрещеними батьками були генерал-майор Гектор Прушинський і Тереза Лаптєва.

У родині зберігали католицьку віру, польські національні традиції та польську мову в повсякденному житті. Серед близьких родинних зв’язків згадуються й Міцкевичі: за родинним переказом, Адам Міцкевич користувався записами Йозефа Семирадського, камердинера з Новогрудка, під час роботи над поемою «Пан Тадеуш»; хрещеним батьком брата Станіслава був Олександр Міцкевич, професор Харківського університету, а хрещеною матір’ю іншого брата, Михайла, — Тереза Міцкевич.

Походження і становлення (1843—1864)

Перші уроки малювання Генрик Семирадський отримав у Другій Харківській гімназії від Дмитра Івановича Безперчого, який був учнем Карла Брюллова. Під впливом Безперчого в нього склалися смаки й уподобання в дусі академічного класицизму. Батько, Іполит Єлевтерійович Семирадський, схвалював його заняття мистецтвом, однак очікував від сина наукової кар’єри. У 1860 році Семирадський вступив до природничого відділення фізико-математичного факультету Харківського університету, а в 1864 році закінчив його зі ступенем кандидата, захистивши випускну працю «Про інстинкти комах». Під час навчання він зібрав багату колекцію метеликів і зберіг інтерес до них до кінця життя.

Він підтримував зв’язок із Д. І. Безперчим і брав у нього уроки. Від харківського періоду збереглося кілька графічних аркушів студентських робіт у римській майстерні, а найраніший відомий етюд датується 1860 роком; водночас його живописні твори харківського часу було втрачено. У вересні 1864 року Семирадський, всупереч волі батьків, вирушив до Санкт-Петербурга, щоб вступити до Академії мистецтв. Дорогою він зупинився в Москві, де його вразили балети Маріуса Петіпа та Артура Сен-Леона. У Московському публічному музеї він вивчав картину Олександра Іванова «Явище Христа народу» і в листах до родини відзначав її туманний колорит, помилки перспективи та брак сміливості у мазку, водночас визнаючи в ній німецький вплив у докладній і раціональній побудові. Схвалення у нього викликали лише оголені фігури в цій картині; згодом він використовував зображення оголених фігур у натовпі власних творів.

Навчання в Академії мистецтв

13 жовтня 1864 року Академія мистецтв у Санкт-Петербурзі прийняла Генріха Семирадського як вільного слухача. На той час вільні слухачі старші за 20 років мали сплачувати за навчання 25 рублів на рік, а також не допускалися до конкурсу на золоту медаль. Уже 1865 року Семирадський одержав малу срібну медаль за ескіз «Ангел смерті вбиває всіх первістків Єгипту».

13 вересня 1866 року його перевели зі слухачів у студенти. Його зарахували до класу живої натури, де викладали Богдан Віллевальде та Карл Веніг. На осінньому іспиті 1866 року Семирадський отримав дві срібні медалі за малювання та етюди з натури. У 1868—1869 роках йому присудили три грошові премії та подяки за три етюди з натури; ці роботи Академія зберігала як зразкові й відтворювала в журналі «Художній автограф».

У 1868 році Академія оголосила конкурс на малу золоту медаль на тему «Діоген, що розбиває чашу». Семирадському доручили писати фігуру Діогена Сінопського з натурника Тараса. Картину «Діоген» критично розглядали ректор Федір Бруні та професор Петро Басін; Басін зауважив, що пейзаж у ній «занадто натуралістичний», а Веніг висловив стриману думку, назвавши твір доволі слабким. Водночас Академія зазначала, що Ілля Рєпін не зміг передати момент розбиття чаші й спалив невдалий ескіз, але в його роботах того часу відчувався вплив Семирадського. 12 вересня Семирадському було присуджено малу золоту медаль, яка давала право брати участь у конкурсі на пенсіонерську поїздку, а також надавала звання художника 2-го класу, прирівняне до губернського секретаря в Табелі про ранги.

У листах Семирадський називав Академію «фабрикою», а Раду — «кільцем старих дурнів».

Академічні роки в Санкт-Петербурзі

Під час навчання в Академії мистецтв у 1864—1871 роках Генрик Семирадський працював над картинами на біблійні та античні сюжети, виконуючи академічні завдання в Санкт-Петербурзі. Водночас він намагався звертатися і до тем, обраних самостійно. Серед таких творів була картина «Людовик XIV після підписання смертних вироків», яка нині втрачена, а також «Французький художник доби Людовика XV пише портрет маркізи», що належала великому князю Миколі Костянтиновичу.

Для роботи над цими сюжетами Семирадський добирав матеріали в Публічній бібліотеці, особливо цікавлячись життям, костюмами та меблями галантної доби. Водночас він вважав придворну культуру надто легковажною і такою, що не містить позитивного етичного ідеалу. Його жанрові картини цього періоду мали обмежену художню цінність, хоча в академічних програмах із заданими темами він виявляв інший рівень професійності.

Семирадський також продавав і виставляв жанрові сцени на українські сюжети в Товаристві заохочення художників. У 1869 році він створив «Німфу» — варіацію на тему «Купальниці» Тимофія Неффа. Для його композицій були характерні завершена техніка, ідеалізовані оголені фігури, які описували як «порцелянові», а також художня виразність, що досягалася через нехтування другорядними деталями. У цих роботах він засвоїв властиву Неффу еротичність, але в межах пристойності.

Навчання в Академії мистецтв

У 1864—1871 роках Генрик Семирадський навчався в Академії мистецтв, що була провідним навчальним закладом. У квітні 1867 року він належав до числа найкращих студентів, хоча водночас висловлював сумніви щодо власного таланту. У петербурзькому літературно-мистецькому гуртку, заснованому в 1870 році Михайлом Петровичем Клодтом, Семирадський познайомився з музикантами Миколою Рубінштейном та Олександром Сєровим; раніше, у 1869 році, Академія сприяла його знайомству з Василем Верещагіним. Також він зустрічався з Іллею Рєпіним у помешканні Марка Антокольського. 13 вересня 1869 року Семирадський узяв участь у студентській суперечці з критиком Володимиром Стасовим, у якій виступав проти переваги копіювання буденного життя над високими мистецькими створеннями та не погоджувався з думкою, ніби академічне мистецтво стоїть вище за істину. Спочатку Рєпін підтримував Семирадського, але згодом став його непримиренним опонентом; Стасов зберігав до нього ворожість до самої смерті. У 1870 році Семирадський представив програмну роботу «Довіра Олександра Великого до лікаря Філіпа», у якій, за оцінкою Є. Зоріної, виявилися його знання анатомії та композиційна майстерність, а також риси майбутньої творчості: м’які силуети, виразність деталей, робота зі світлом і технічна виконаність. 4 листопада журі Академії одностайно присудило йому велику золоту медаль і право на закордонну поїздку коштом держави. Після огляду його картини на академічній виставці Володимир Стасов подав докладний аналіз і зазначив, що пан Семирадський не належить до натовпу. У серпні 1871 року художник виїхав із Петербурга до Мюнхена через Краків.

Мюнхенський період і перші історичні полотна

У 1871—1878 роках Генрик Семирадський як пенсіонер Академії поїхав до Мюнхена, одного з найбільших мистецьких центрів Європи. Там його приваблювала майстерня Карла фон Пілоті. У цей час він працював над ескізами до великого полотна «Римська оргія за блискучої доби цезарів», створеного за мотивами давнього роману Петронія «Сатирикон». Ця картина стала для нього першим багатофігурним полотном і першою роботою, присвяченою життю стародавнього Риму. У 1872 році її було показано на виставці Мюнхенського мистецького товариства, а потім надіслано на академічну виставку в Санкт-Петербург. Там Академія придбала полотно за 2000 рублів, після чого його перепродали великому князю Олександру Олександровичу. Згодом він став імператором і був меценатом та замовником Семирадського. Саме завдяки продажу цієї картини художник зміг розв’язати свої фінансові труднощі та поїхати до Італії. Великий князь зібрав майже всі великі полотна Семирадського, а його колекція стала основою Російського музею.

Період у Римі

У лютому 1872 року Генрик Семирадський вирушив до Дрездена, де за дорученням Академії мистецтв мав копіювати «Сікстинську Мадонну» Рафаеля. Під час цього перебування він писав батькам про відчуття меланхолії й зазначав, що сама «Сікстинська Мадонна» не справила на нього сильного враження. Однак виконати копію не вдалося, бо дрезденську галерею закрили на ремонт. Після цього Семирадський прагнув працювати в Італії, а не у Франції, і саме в Італії остаточно сформував своє коло тем, пов'язаних із античністю та раннім християнством. Значну частину свого найактивнішого життя він провів саме там, лише ненадовго приїжджаючи до Петербурга і Варшави у справах та проводячи літа в польському маєтку.

Спочатку він планував оселитися у Флоренції й навіть орендував там майстерню, але після прочитання повідомлень про виверження Везувію поїхав до Неаполя. Там він відвідав Везувій, руїни Помпеїв і острів Капрі. На зворотному шляху до Флоренції Семирадський зупинився в Римі, де йому легко вдалося зняти майстерню. Згодом він вирішив залишитися в Римі й заявляв, що може жити та працювати лише там. У травні 1872 року художник прибув до Рима та орендував майстерню на вулиці Маргутта, 53, неподалік від Іспанських сходів. У цій майстерні він працював до 1883 року.

Римська майстерня стала центром його праці й спілкування. Семирадський захоплювався квітковим ринком поблизу майстерні й описував його в листах до батьків. Він входив до колонії російських і польських художників у Римі, серед яких були скульптори Марк Антокольський, Матвій Чижов, Пій Велонський, Віктор Бродський, а також живописці Свешевський і Олександр Станкевич. Художники регулярно зустрічалися в місці, де нині зберігається біблійний рисунок Семирадського. Саме Рим став для нього джерелом естетичних вражень: римські пам'ятки та мешканці допомогли йому систематизувати естетичне уявлення, а монументальність і шляхетність великого стилю позначилися на його творах. Повітря й природа Південної Італії також очистили його палітру від «музейних» коричнюватих тонів. Першою картиною, завершеною в Римі, став «Грішниця», написана на замовлення друга президента Академії мистецтв, великого князя Володимира Олександровича.

Картина «Грішниця»

Сюжет картини «Грішниця» був узятий із поеми Олексія Толстого «Грішниця» і був призначений для Пенсіонера Академії (1871—1878 роки) в Мюнхені. І поема, і картина спираються на апокрифи та не містяться в канонічних Євангеліях. У творі показано духовне відродження красуні-грішниці під впливом Христа. Композиція поділена на дві частини: ліворуч зображено Христа й апостолів у білих шатах, праворуч — куртизанку з ледачими чоловіками та жінками.

«Грішниця» та визнання в Академії

Під час пенсіонерства в Академії мистецтв у 1871—1878 роках Генрик Сємирадський створив картину «Грішниця», прагнучи якомога точніше дотриматися тексту Олексія Толстого, коли зображував головну героїню. Відомо, що до появи полотна в листуванні Олексія Толстого з Іваном Аксаковим уже обговорювалася естетична близькість образів поеми до академічного мистецтва; сам Толстой надихався образами Веронезе. У «Грішниці» також відчутні впливи Веронезе й Тьєполо. Точні контакти між Сємирадським і Олексієм Толстим, однак, невідомі.

У цій картині митець відкрив тему зіткнення християнства і язичництва та побудував драматургію головних полотен саме на цьому конфлікті. При цьому він свідомо не обрав у «Грішниці» християнську сторону, показавши красу в обох світах. Дослідники відзначали, що Сємирадський уперше в російському живописі поєднав масштаб історичного сюжету з пленерними ефектами.

У 1873 році «Грішницю» було показано у Відні на Всесвітній виставці, де вона здобула золоту медаль. Це була перша закордонна виставка для Сємирадського. Згодом він перевіз полотно на академічну виставку в Санкт-Петербурзі, де картина мала гучний успіх. Після цього цесаревич придбав «Грішницю» за 10 000 рублів, а сам художник отримав звання академіка Імператорської академії мистецтв.

Попри успіх, реакція на полотно була суперечливою: поряд із визнанням Сємирадський зустрів і різку критику. Іван Крамськой написав приватного листа з гострою оцінкою картини. У статті про «Грішницю» Володимир Стасов наголошував на «ефектах» і «віртуозності», але вважав зовнішні ефекти другорядними та дорікав полотну за відсутність справжньої психології й глибини. У праці «Двадцять п’ять років російського мистецтва» він назвав «Грішницю» «сучасною паризькою кокоткою Оффенбаха» і зауважив, що Христос та апостоли нібито «одягнені в той самий костюм». Ілля Рєпін назвав Сємирадського «шарлатаном», а «Грішницю» — «легковажною, альбомною річчю, попри її розмір». Серед передвижників ім’я Сємирадського стало зневажливим означенням головної сили консервативної Академії, а його творчість сприймали як своєрідне опудало цієї установи, що уособлює смаки широкої публіки. Водночас австрійський критик Леман писав, що трактування біблійного матеріалу в Сємирадського є новим і придатним для європейського живопису. Сам художник у сучасні мистецькі суперечки не вступав. Окремо згадувався і його конфлікт із Рєпіним через звання академічного живописця за конкурсні картини.

Суперечки навколо академічного звання

Федір Бруні назвав картину Іллі Юхимовича «великим оскверненням живопису», і це вплинуло на рішення щодо академічного звання. Водночас великий князь Володимир Олександрович замовив у Семирадського сепійну копію «Грішниці». У цьому ж контексті Ілля Юхимович Рєпін отримав золоту медаль за виразність за картину «Бурлаки на Волзі», а після конфлікту тяжко переживав і протиставляв «правду» в живописі його «красі».

Шлюб і сім’я

У 1873 році в Варшаві Генрик Семирадський одружився зі своєю 18-річною кузиною Марією Прушинською. Вона виросла у віддаленій Мінській губернії, але згодом пристосувалася до мистецького середовища чоловіка, вивчила італійську мову й посіла гідне місце в його житті. У подружжя було троє синів — Болеслав, Леон і Казимир, а також донька Ванда. Казимир, який народився 1876 року, помер у немовлячому віці. Ванда народилася 1878 року.

Римський період і тріумф «Світлоносців християнства»

Після одруження Генрик Семирадський планував велику подорож Австрією, Бельгією та Францією, але перервав її й повернувся до Рима. У вересні 1873 року в листі до П. Ф. Ісеєва він пояснював, що для нового великого твору на античну тему йому потрібні музеї, руїни та люди Італії. У Римі 1873 року він зблизився з баталістом Павлом Ковалевським, а вечірні прогулянки Пінціанським пагорбом використовував для спостереження за тим, як вечірнє освітлення змінює вигляд предметів.

У 1874 році Семирадський надіслав на щорічну академічну виставку полотно «Християнські проповідники біля входу до катакомб», написане на замовлення колекціонера А. А. Івашева. Твір викликав суперечливу реакцію: П. П. Чистяков висловився про нього негативно, публіка й критики не прийняли виразної манери, а Рада Академії навіть оголосила художникові офіційне догани. Водночас Рада Академії висловила подяку за картину «Торговець амулетами» й рекомендувала нагородити митця орденом Святого Станіслава 3-го ступеня; цю нагороду він отримав у серпні 1875 року.

Наступною великою працею став монументальний твір за сюжетом із «Анналів» Тацита про те, як імператор Нерон звинуватив перших християн у великій пожежі Рима. Семирадський назвав картину «Світлоносці християнства (Факели Нерона)» і подав античний сюжет у широкому філософсько-історичному контексті. У композиції сходи Неронового Золотого палацу були розміщені перпендикулярно до рядів колон, а зв’язані християнські мученики ставали композиційним центром у формі хреста, який символізував перетин двох шляхів світового розвитку. Оптичну вісь художник поєднав із фігурами Нерона та оточенням, що завершувалися рядом жертовних колон і створювали відчуття безвиході. У картині також було використано 13 колон як натяк на число апостолів і Христа. Археологічні деталі спиралися на монографію Луїджі Каніни «Будівлі Стародавнього Рима» та особисті враження від розкопок у Помпеях; імовірним був і емоційний вплив оповідання Ю. Крашевського «Рим за Нерона», якого Семирадський перед початком роботи навіть відвідав у Дрездені.

Над монументальним полотном митець працював чотири роки, створивши велику серію графічних ескізів і принаймні три ескізи головної композиції. Картина стала відома в Римі ще до завершення; у 1876 році до Семирадського приїздив А. Л. Тадема, його обрали до журі щорічної виставки Римської академії живопису Святого Луки, а учні академії увінчали автора лавровим вінком. Перед відправленням до Петербурга він представив полотно в Римській академії, згодом його показували в Мюнхені та Відні, а також надіслали до Парижа для Всесвітньої виставки 1878 року, де художник отримав золоту медаль і лицарське звання ордена Почесного легіону. Того ж часу його обрали почесним членом академій живопису в Берліні, Стокгольмі та Римі, а Академічна рада присудила йому звання професора, підкресливши, що його діяльність вшановує Академію та російське мистецтво.

«Світло християнства»

У період перебування пенсіонером Академії в 1871—1878 роках Генріх Семирадський створив картину «Світло християнства», яку оцінили в 40 000 карбованців. Очільник передвижників Іван Крамськой перешкодив тому, щоб її придворили для імператорського двору. До 1879 року художник не продав це полотно, а згодом подарував його Кракову до відкриття польського національного художнього музею. У 1879 році картина побувала на міжнародному турне через Львів, Познань, Прагу, Цюрих, Лондон, Дрезден, Стокгольм і Амстердам, а в 1881 році прибула до Кракова. На замовлення мецената Дмитра Боткіна Семирадський також виконав зменшену авторську копію «Світла християнства». Вона зберігалася в приватній московській колекції, у 1921 році була перевезена до Берліна, а 2004 року продана на аукціоні «Бонемс» у Лондоні за 292 650 фунтів стерлінгів.

Роботи в Храмі Христа Спасителя

У 1877–1878 роках Генрік Семирадський отримав замовлення на чотири композиції з життя святого Олександра Невського для північної частини Храму Христа Спасителя в Москві. Після смерті Т. Неффа він також створив вівтарний образ «Таємна вечеря». Роботу в Москві художник розпочав у квітні 1877 року, після того як у березні його ескізи дістали високу оцінку. За попередніми начерками він виконав полотно для храму лише за 15 днів. Стінопис Храму Христа Спасителя був виконаний олійними фарбами, але вже до 1900 року постраждав від вологи. Семирадський запропонував перемалювати пошкоджену фреску на металевому листі, однак погодження цієї пропозиції просувалося повільно і не було завершене до його смерті в 1902 році. Сам храм у 1931 році зруйнували радянські власті, а самі фрески нині відомі лише за збереженими фотографіями та підготовчими ескізами.

У храмових розписах Семирадський спирався на традицію італійського Відродження і дозволяв собі чимало відступів від православного канону, наполягаючи на власному підході. Його роботи викликали різко негативну реакцію російської художньої інтелігенції; особливо гостро критикували сюжет «Олександр Невський приймає папських легатів». 31 жовтня 1877 року газета «Санкт-Петербурзькі відомості» засудила цю картину за відсутність релігійного змісту. Водночас композицію «Таємна вечеря» Є. Зоріна вважала однією з найкращих робіт Семирадського: у ній художник поділив простір на дві візуально рівні частини — півкупол із глибокою віконною нішою та нижню частину з вівтарним столом, поєднавши класичний спокій із сильним рухом. У 1878 році він продовжив працювати над ескізами до «Хрещення Господнього» та «Входу Ісуса Христа в Єрусалим», а навесні-влітку підготував також ескізи для вікон хору північної та південної капел. Ілля Рєпін, попри «італійськість» цих творів, назвав їх єдиною оазою в Храмі Спасителя.

Творчість 1880—1890-х років

На початку 1880-х років Генрик Семирадський остаточно оселився в Римі, зберігаючи при цьому підданство Російської імперії. У 1880-х роках він регулярно надсилав свої твори на академічні виставки в Петербурзі та постійно відвідував рідну Польщу. Від 1879 року художник проводив літа в маєтку Стшалково поблизу Ново-Радомська, неподалік Ченстохови, а в 1884 році придбав цей маєток. У цей період Семирадському було комфортніше в європейському академічному середовищі, ніж у Росії.

Римська вілла на вулиці Ґаєта

У 1880 році Генрик Сімірадзький почав будувати будинок на вулиці Ґаєта в Римі, задумуючи його як місце відпочинку й усамітнення. Проєкт вілли виконав архітектор Ф. Адзурі, однак художник сам активно брав участь у її плануванні та оздобленні. Двоповерхова споруда відразу стала однією з римських пам’яток і приймала гостей лише по середах і неділях.

Вілла була облицьована каррарським мармуром і прикрашена іонічними пілястрами. Усередині майстерню художника було поділено на дві частини: парадну, призначену для готових творів, і робочу. Робоча майстерня містилася на другому поверсі й мала підйомники для переміщення великих полотен. Будинок оточував просторий сад із різними екзотичними рослинами. Віллу на вулиці Ґаєта було знесено 1938 року; нині на її місці міститься штаб-квартира фірми «Піреллі» та частково — посольство Росії.

Античні та історичні полотна 1880—1890-х років

У 1882 році Генрик Семирадський отримав замовлення для Історичного музею в Москві. Для зали Х століття, де мали бути показані звичаї Русі до християнства, він створив полотна «Похорон знатного руса в Болгарі» та «Поминальна тризна дружинників Святослава після битви при Доростолі». Сюжети для цих картин запропонував граф Олексій Уваров, який розробляв також ідеологію всієї експозиції. Збереглося листування між художником і графом; у ньому Семирадський наполягав на введенні в центр композиції сліпого рапсода і відстоював постать трьох плакальниць праворуч. Для роботи він надсилав до Рима ескізи зброї, прикрас, орнаментів і костюмів, а також побудував модель, щоб узгодити розмір і композицію полотен із масштабом і оформленням залу. Попри ретельну підготовку, робота викликала невдоволення частини російських художників, які сумнівалися в історичній достовірності переданого духу епохи.

У цей самий період Семирадський працював над невеликими полотнами на теми з античного життя. Серед них була картина «Жінка чи ваза?» (1878), де зображено багатого римлянина перед вибором між прекрасною рабинею і китайською вазою; позаду патриція він увів кентавра з колекції Римського музею Капітолію. У 1890 році цю картину показали на персональній виставці в Росії. Важливе місце в його творчості посідали й античні фантазії, побудовані на раціональній основі: він переносив дію античних картин на пленер, розміщуючи персонажів у пейзажному середовищі, і саме на цьому ґрунтував власне трактування жанру «античної ідилії».

До найвідоміших творів Семирадського належить «Танець між мечами», у якому поєднано образ південноіталійського пейзажу з мотивами, ймовірно навіяними балетом Маріуса Петіпа «Дон Кіхот». Він бачив обидві постановки цього балету — 1869 і 1871 років. Поза танцівниці в цій картині близько повторює античну фреску з «Вілли містерій» у Помпеях; подібні мотиви художник міг зустрічати і в античному вазописі. Існує також дзеркальна за форматом і формою рами картина «Оргія часів Тиберія на острові Капрі» 1881 року.

Античність у творчості Семирадського постає як нігілістична, у ніцшеанському сенсі, протилежність сонячного аполлонічного й нічного діонісійського начал. Нічні сцени посідали значне місце в його спадщині: цьому сприяли серйозний інтерес до окультизму та проведення вдома спіритичних сеансів. Водночас він був ревним католиком і регулярно відвідував церкву. Сонячні ідилії для нього були своєрідною компенсацією постійних депресій і сумнівів щодо значущості власного таланту, але водночас викликали й містичні настрої; нічні картини публіка сприймала гірше, і вони часто важко знаходили покупців.

Високого визнання Семирадський досяг із картиною «Христос у Марфи й Марії» (1886), призначеною для академічної виставки в Берліні. Її показували в Академії Святого Луки, де художник також демонстрував її перед королевою Маргаритою, а згодом — на академічній виставці в Санкт-Петербурзі 1887 року. Роботу експонували одночасно з картиною Полєнова «Христос і грішниця». Семирадський отримав схвальні відгуки за пейзажно-архітектурне тло і ліризм; російський уряд придбав полотно для музею Імператорської академії мистецтв. Саме в цей час він досяг вершини популярності завдяки стабільним нагородам на академічних виставках у Санкт-Петербурзі, а публіка особливо цінувала захопливі й цікаві сюжети його картин.

Однією з найзнаменитіших робіт митця стала «Фріна на святі Посейдона в Елевзині». Велике полотно розміром 390 × 763,5 см Семирадський задумав у 1886 році для участі у Всесвітній виставці 1889 року в Парижі. Він одночасно орієнтувався на роботу Ж.-Л. Жерома «Фріна перед суддями» 1861 року і прагнув створити чуттєвий, але пристойний еротичний твір. Щоб написати пейзаж, художник поїхав до Елевсина в Греції. У 1889 році картина стала головним експонатом виставки в Академії мистецтв у Санкт-Петербурзі; її відвідали близько 30 тисяч осіб. Для посилення ефекту Семирадський наказав затемнити виставкову залу й освітити полотно електричними лампами Яблочкова.

Визнання картини «Фрина»

Картина «Фрина» була придбана імператором Олександром III безпосередньо з персональної виставки художника. Того ж часу імператор оголосив про намір створити в Санкт-Петербурзі російський художній музей. Придбання викликало критичну реакцію: Г. Г. Мясоєдов у листі до Стасова назвав Семирадського «чортополохом». Дослідники тлумачать цей крок як форму імперської пропаганди, що підкреслювала пріоритет державних інтересів над національними. Водночас європейські виставки «Фрини» принесли Семирадському членство в Туринській академії та звання кореспондента Французької академії образотворчих мистецтв.

Пізній період творчості

Пізній період творчості Генрика Семирадського позначений зверненням до античних сюжетів і водночас значною тематичною та жанровою різноманітністю. Поряд з античними творами, виконаними в неокласичному дусі й спорідненими з роботами Ф. А. Бронникова, С. В. Бакаловича, В. С. Смірнова, П. А. та А. А. Свєдомських, у нього з’являється камерний цикл, присвячений італійським монастирям. У 1890-х роках у пізніх античних ідиліях він намагався пристосувати до власної манери досягнення французького імпресіонізму; цьому свідчить, зокрема, картина «Загадка» (1896, приватна колекція). Водночас синтез гармонії в його імпресіоністично забарвленому пейзажі з червоними плямами фарби так і не відбувся.

Окремі жанри в цей час виконували допоміжну роль і ставали своєрідною творчою лабораторією. Портрети допомагали виробляти нові прийоми та джерела для основних композицій. Так, «Портрет молодої римлянки» (1889) був використаний у побудові композиції «Фріна». Для портретів Семирадський полюбляв фони з квітковим орнаментом, а серед його моделей у 1880–1890-х роках були не лише античні типи, а й сучасники. Він також створював портрети батьків і синів, у яких відчутні увага до психології та характеру.

До драматичного жанру художник, однак, доступу не мав. Для його пізньої манери була характерна особлива увага до деталей — історичних реквізитів, врівноваженості композиції, — але саме це нерідко послаблювало емоційне звучання картин і психологічну виразність головних персонажів. Так, у «Мучеництві св. Тимофія і його дружини Маври» (1885), що зображує сцену з ранньохристиянської агіографії часів переслідувань, подія перетворюється на майже бутафорську театральну сцену.

У 1890-х роках Семирадський паралельно створював декоративні панно для інтер’єрів і станкові композиції. Він написав плафон для палацу графів Завіша у Варшаві, «Апофеоз Коперника» для бібліотеки Варшавського університету, який нині втрачено, а на початку 1900-х років — бічні стіни сцени Варшавської філармонії. Також він уклав контракт на розпис Зали античності в Музеї витончених мистецтв у Москві, де планував фриз із руїнами Рима, але не завершив його. Окремим напрямом стали театральні завіси для театрів у Кракові та Львові, виконані 1894 і 1900 року; до їхньої символіки входили алегорії Світла і Темряви. Порівняно з модернізмом ці завіси виглядали стилістично архаїчними, а львівська завіса збереглася й нині є рідкісною пам’яткою.

Найбільшою композицією цього періоду стала «Християнська Дірцея в цирку Нерона», розпочата 1885 року і завершена 1897-го. Її показували на академічних виставках у Петербурзі та Москві 1898 року, однак за життя художника вона не була продана. У творі відсутні пленерні ефекти та ознаки південної природи; зображення виглядає фрагментарним і було назване «натягнутим». Водночас постать Нерона вважалася вдалою, а критики зазначали, що картина ілюструє роман Генрика Сенкевича «Камо грядеши?».

Останні роки та смерть

У пізній період Генрика Семірадського турбували критичні закиди, на які він давав пояснення в пресі. Від осені 1901 року він страждав на рак язика. Через хворобу влітку 1902 року його перевезли з Рима до Польщі. У заповіті, датованому 20 серпня 1902 року, художник залишив дружині маєток Стшалково, будинок поблизу Варшави та будинок у Римі; усе майно він оцінив у 400 000 рублів. Кожній дитині було заповідано по 60 000 рублів. Помер Генрик Семірадський уночі в маєтку Стшалково. Спочатку його поховали у Варшаві, поруч із могилами батьків, а 1903 року останки було перевезено до Кракова і перепоховано в костелі святого Станіслава.

Сприйняття та спадщина Генрика Семирадського

У некролозі, опублікованому в газеті «Петербурзький листок», Генрика Семирадського назвали «Великим класиком». Анонімний автор також ужив щодо нього означення «Великий Пан», пов’язуючи це з інтересом художника до давньої історії та його польським походженням. За словами Т. Л. Карпової, некрологи одностайно називали Семирадського «останнім класиком російського мистецтва». Його характеризували як унікальну «рідкість», віртуозного майстра-магiка і висококласного ремісника в російському мистецтві.

На початку XX століття ім’я Семирадського шанували серед художників-модерністів більше, ніж серед членів Товариства пересувних виставок. М. О. Врубель визнавав у російському мистецтві лише Олександра Іванова, Архипа Куїнджі та Семирадського. Лев Бакст обрав його твір як першу тему лекції для колег у товаристві «Світ мистецтва». Для мирискусників Семирадський уособлював заклик до естетичного сприйняття форми й уваги до формальних властивостей мистецтва.

Водночас у монографії «Російська школа живопису» 1904 року зазначалося, що сам Семирадський певною мірою міг уважатися новатором, але загалом переважали негативні оцінки. Їх частково пояснювали його космополітизмом і байдужістю до сучасних тем. Підкреслювалося, що його сприймали як чужого і в російській національній школі, і в польському середовищі; П. М. Третьяков не купував його картин, тим самим ніби позбавляючи його права називатися російським художником. Також зазначалося, що, попри увагу сучасників, Семирадський був чужим польському національному середовищу, а його робота в Кракові та Львові за невелику платню не змінила ставлення до нього.

У Росії картини «Переслідувачі християн біля входу до катакомб» і «Торчини Нерона» сприймали як гарно античні, у дусі Лоуренса Альма-Тадеми. Польські патріоти, навпаки, бачили в Семирадському близькість до «Камо грядеши» Генрика Сенкевича та ототожнювали себе з християнськими мучениками імперії Нерона. Під час розквіту авангарду Семирадського забули, музеї перестали купувати його роботи, а багато творів було втрачено або розпорошено по приватних колекціях у Німеччині, Польщі, Білорусі, Україні та Росії. Довгі роки єдиною працею про нього лишалася монографія скульптора С. Левандовського, видана польською мовою у Варшаві 1904 року. Лише в останній чверті XX століття ставлення до Семирадського та академічного й салонного мистецтва змінилося.

Пам’ять і вшанування Генрика Семирадського

У 2002 році в Україні до 100-річчя від дня смерті Генрика Семирадського відбулися наукові конференції, присвячені його творчості. Того ж року в Печенігах, на батьківщині художника, було відкрито пам’ятник Семирадському, створений скульптором С. Гурбановим.

У жовтні 2004 року в Третьяковській галереї відкрилася виставка «В’язні краси. Російське академічне та салонне мистецтво 1830–1910-х років», на якій експонувалися «Фрина» та інші твори Семирадського. У 2004 році також було опубліковано монографію Є. В. Нестерова про салонне й академічне мистецтво, що містила чотири праці про Семирадського, написані в 1997–2006 роках. У 2008 році вийшов альбом-каталог Т. Л. Карпової, кураторки виставки «В’язні краси», присвячений Семирадському.

З 20 грудня 2017 року до 2 квітня 2018 року в Бенуаївському корпусі Державного Російського музею відбулася енциклопедична виставка «Генріх Семирадський і колонія російських художників у Римі», приурочена до 175-річчя від дня народження митця. Окремо зазначається, що після відновлення інтересу до салонно-академічного мистецтва твори Семирадського стали цінуватися на антикварному ринку. Зокрема, авторську копію картини «Танець серед мечів» було продано на аукціоні «Сотбіс» у Нью-Йорку 2011 року за 2 098 000 доларів, що стало рекордною аукціонною ціною для його полотен.

У жовтні 2015 року на будівлі бібліотеки Харківського університету урочисто відкрили меморіальну дошку Г. Семирадському, виконану Олександром Рідним. У приміщенні університету також відкрили картинну галерею, названу на його честь.

Пов'язані записи

Залишити коментар

Прокрутка до верху