Артур Рубінштейн народився в Лодзі, у Російській імперії, на території сучасної Польщі, в єврейській родині польських ткачів. Його батьки не були музикантами: мати, Феліція, народилася 1852 року, а батько, Ізаак, після втрати батьків під час польського повстання 1863 року мандрував Польщею, доки не оселився в Лодзі, яка швидко розвивалася в 1860-х роках. Батьки одружилися 1870 року.
Рубінштейн став польським піаністом, пізніше натуралізованим американцем, і здобув велику популярність завдяки численним виступам та широкій публічності. Його вважають одним із найбільших піаністів ХХ століття та представником великої романтичної піаністичної традиції. Особливо відомі його інтерпретації музики Шопена, а також Брамса, Бетховена і Шумана. У його репертуарі були твори Вілла-Лобоса, Дебюссі, Равеля, де Фальї, Альбеніса та Сен-Санса; він також був великим шанувальником Моцарта. Артур Рубінштейн не мав родинного зв’язку з російським піаністом і композитором Антоном Рубінштейном, з яким його часто плутали на початку кар’єри. Помер у Женеві, Швейцарія.
- Чим Артур Рубінштейн вирізнявся як піаніст і які твори виконував?
- Як складалися походження Артура Рубінштейна та початок його міжнародної кар’єри?
- Як Артур Рубінштейн відкрив для себе музику Вілли-Лобоса і де гастролював на початку 1920-х років?
- Як Артур Рубінштейн пережив початок Другої світової війни та що сталося з його життям після переїзду до США?
- Яким було особисте життя Артура Рубінштейна та його сімейні стосунки?
- Яким був виконавський стиль Артура Рубінштейна та як він добирав концертний репертуар?
- Як Артур Рубінштейн розумів роль виконавця в інтерпретації музики?
- Як Артур Рубінштейн ставився до свого репертуару та до музики Моцарта?
- Як Артур Рубінштейн познайомився з музикою Брамса і чому вона так сильно вплинула на нього?
- Як Артуро Рубінштейн ставився до творчості Сен-Санса, Бетховена, Шумана і Рахманінова?
- Як Артур Рубінштейн оцінював інших піаністів, зокрема Володимира Горовиця?
- Як увіковічнили пам’ять про Артура Рубінштейна та що сталося з його архівними матеріалами?
- Почесним громадянином яких міст був Артур Рубінштейн?
Репертуар і визнання
Артур Рубінштейн був польським піаністом, натуралізованим американцем, і належав до найпопулярніших та найширше відомих виконавців свого часу. У цей період він дав одну з найбільших кількостей концертів. Його вважають одним із найбільших піаністів XX століття та представником великої романтичної піаністичної традиції. Протягом кар’єри він виконував дуже широкий репертуар. Особливо відомими є його інтерпретації музики Фридерика Шопена, а також Йоганнеса Брамса, Людвіга ван Бетховена і Роберта Шумана. Він також грав твори Ейтора Вілла-Лобоса, Клода Дебюссі, Моріса Равеля, Мануеля де Фальї, Ісаака Альбеніса та Камілла Сен-Санса. Окремо зазначається його велике захоплення Вольфгангом Амадеєм Моцартом. На початку кар’єри його часто плутали з російським піаністом і композитором Антоном Рубінштейном, хоча між ними не було родинного зв’язку.
Походження та ранні труднощі
Артур Рубінштейн народився в родині польських ткачів у місті в Польщі, яке тоді входило до складу Російської імперії. Його родина сповідувала юдейську віру. Мати, Феліція, народилася 1852 року в місті, де вона згодом познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком. Батько, Ізаак, після того як під час польського повстання 1863 року росіяни вбили його батьків, мандрував Польщею, а потім оселився в місті, яке приваблювало його своїм зростанням у 1860-х роках. Батьки, які не були музикантами, одружилися 1870 року. У них було семеро дітей, і Артур був наймолодшим.
У 1908 році його особисте становище настільки погіршилося, що здавалося безвихідним. Він намагався вчинити самогубство, але вузол на паску не втримався. Майже відразу після цього він почав грати на фортепіано. Згодом розпочав міжнародну кар’єру, виступаючи у Сполучених Штатах, Австралії, Італії, Росії та Великій Британії. У 1910 році він поїхав до Санкт-Петербурга, щоб узяти участь у конкурсі, заснованому Антоном Рубінштейном. Там він отримав спеціальну відзнаку, що привело до співпраці з диригентом Сергієм Кусевицьким, під керівництвом якого він давав концерти на початку 1911 року.
Перша світова війна та радянський режим не дозволяли йому грати в Росії до 1932 року. Під час війни він переважно жив у Лондоні, де давав сольні вечори та акомпанував скрипалеві Ежену Ізаї. У 1915 році він поїхав до Іспанії, щоб виступити в Сан-Себастьяні замість мобілізованого французького музиканта. Виконання концерту Брамса в Сан-Себастьяні отримало чудові відгуки. У 1916–1917 роках він розпочав велике турне Іспанією, яке й стало підставою для його міжнародного визнання. Сам Рубінштейн пізніше відзначав, що війна зменшила конкуренцію серед піаністів в Іспанії. Його перебування в одному з бразильських міст також мало великий успіх: концерти користувалися популярністю.
Гастролі в Латинській Америці та США
У 1919 році Артур Рубінштейн розпочав тур Великою Британією разом із сопрано Еммою Кальве. Пізніше його неодноразові поїздки до Латинської Америки дали йому змогу зосередитися на латиноамериканській музиці. У 1920 році він удруге повернувся до Ріо-де-Жанейро, де відвідав концерт композитора Вілли-Лобоса і саме там відкрив для себе його твір «Амазоне». Рубінштейн також приймав Віллу-Лобоса та інших музикантів у своєму готелі на імпровізованому концерті. Він описував Віллу-Лобоса як талановитого митця з оригінальністю та яскравою палітрою, а після спільно проведеного дня вони подружилися. Попри ворожі реакції, Рубінштейн вирішив виконувати твори Вілли-Лобоса на концертах. У 1921 році він вирушив до Сполучених Штатів, де дав два концертні тури. Того ж року в Нью-Йорку він гастролював разом із Каролем Шимановським і Пауелем Коханським та високо цінував мистецьке й інтелектуальне життя цього району.
Війна, переїзд до Америки та повоєнне повернення
Коли почалася Друга світова війна, Артур Рубінштейн перебував у Парижі. Він став свідком прибуття поляків, які тікали після поразки, а також початку «дивної війни». Спочатку Рубінштейн планував після останнього концерту в Амстердамі вирушити до Сполучених Штатів лише на гастролі, однак разом із Нелою дійшов висновку, що через становище в Європі від’їзд до Америки буде остаточним. Завдяки своїм зв’язкам він домігся місць на судні, зафрахтованому Сполученими Штатами для повернення громадян із Франції. Його родина виїхала з Бордо восени 1939 року до Нью-Йорка.
У ці роки Рубінштейн особливо захоплювався диригентом Артуро Тосканіні, з яким за всю кар’єру співпрацював лише один раз. У 1940-х роках Тосканіні керував Симфонічним оркестром NBC у Нью-Йорку і включив до сезону 1944–1945 років фортепіанні концерти Бетховена. Він запросив Рубінштейна виконати Концерт Бетховена на концерті, що транслювався на всю країну. Імпресаріо Рубінштейна Сол Гурок нагадав про запланований того ж вечора сольний концерт із творами Шопена в Карнеґі-Голл і жартома сказав, що піаніст може дати два концерти за один день. Рубінштейн серйозно розглянув цю можливість, і Гурок погодився на виступ із Тосканіні пізно вдень та на вечірній концерт у Карнеґі-Голл. На ранок дня концерту було призначено лише одну репетицію. Тосканіні не любив працювати із солістами й ніколи раніше не виконував цей концерт до репетиції. Перше програвання першої частини виявилося невдалим: Тосканіні не виправляв помилок оркестрантів і не погоджувався з Рубінштейном щодо темпу. Потім він попросив повторити першу частину, і друге виконання Рубінштейн назвав майже чарівним.
У 1946 році Рубінштейна натуралізували як громадянина Сполучених Штатів. У 1954 році він знову оселився в Парижі, на авеню Фош, у будинку, який належав йому ще до війни; нині там живе його донька Єва. У сезоні 1955–1956 років Рубінштейн розпочав серію з п’яти великих концертів, почавши з Лондона, потім виступивши в Парижі та Нью-Йорку. У цих концертах він виконав сімнадцять улюблених творів, зокрема концерти та фортепіанні твори для фортепіано з оркестром Брамса, Шопена, Шумана, Моцарта, Ліста, Чайковського, Гріга, Рахманінова, Сен-Санса, Франка та де Фальї. Перед одним із сольних виступів він відвідав могилу Шимановського на Скалці. У 1961 році Рубінштейн зіграв десять різних концертів у Карнеґі-Голл протягом сорока днів. У 1965 році він записав повний цикл «Ноктюрнів» Шопена в студіях RCA в Римі. Протягом 1960-х років Рубінштейн підтримував громадянські права меншин у Сполучених Штатах, дав два благодійні концерти на користь NAACP і пожертвував тисячу доларів Комісії з питань релігії та раси, щоб допомогти у звільненні активістів, заарештованих у Флориді.
Особисте життя Артура Рубінштейна
У приватному житті Артур Рубінштейн, за описом у тексті, був ловеласом, але водночас його часто характеризували як життєрадісного, привітного й приємного в спілкуванні. Він не був католиком і вважав, що такі дари життя, як музика, ідеї, любов та уява, належать до здобутків, яких ніхто не може відібрати.
Рубінштейн був великим другом Ізраїлю. Після розлучення Нели з Мунцем він одружився з Нею. У них було п’ятеро дітей, хоча п’ята дитина померла в немовлячому віці. Першою дитиною була Єва, яка народилася в Буенос-Айресі; згодом вона стала фотографинею і вийшла заміж за Вільяма Слоуна Кофіна. Серед дітей Рубінштейна й Нели також були Пол, Аліна та Джон. Джон став актором, отримав нагороди і був батьком актора Майкла Вестона.
Неля також написала кулінарну книжку «Кулінарна книга Нели». Подружжя подорожувало світом разом із дітьми, побувавши від Нової Зеландії до Японії, від Тегерана до Південної Америки та від Туреччини до Гонконгу. Крім того, зазначено, що Рубінштейн був батьком Луїлі Освальд, яка народилася в Паоли Медічі дель Вастелло, італійської маркізи. Також є припущення, що він міг бути батьком художника, який загинув під час Другої світової війни разом із Мюріел Дрейпер. У 1977 році Рубінштейн залишив Нелу, а пізніше приєднався до Еннелл Вітстоун.
Стиль і виконавський підхід Артура Рубінштейна
Виконавський стиль Артура Рубінштейна вирізнявся великою гнучкістю фразування без перебільшення чи поганого смаку. Його манера створювала враження плинності й еластичності, а також мала аристократичний характер. Водночас на початку кар’єри його інколи критикували за блиск, якому нібито бракувало внутрішньої глибини. Пізніше, особливо наприкінці життя, він надавав великого значення дотриманню темпу. У його грі зберігався чіткий кордон між смаковитим рубато і поганим смаком. Інколи він уникав труднощів, неприховано переходячи до своєрідної лінощів, але технічну складність не маскував.
На початку кар’єри Рубінштейн неохоче займався викладанням і навіть відмовляв на ранні прохання Вільяма Капелла. Першою його ученицею стала Дубравка Томшич-Среботняк. Згодом він навчав Франсуа-Рене Дюшабля, Аві Шенфельда, Енн Шейн Карлісс, Евена Інджича, Яніну Фялковську, Діна Крамера та Марка Лафоре. Попри непорозуміння, Рубінштейн зберігав тісні стосунки з Вільямом Капеллом до його смерті 1953 року.
У концертах він не завжди систематично заздалегідь добирав твори. Іноді вибирав їх залежно від настрою й оголошував уголос перед виконанням. Бісові номери він завжди імпровізував, хоча часто повторював одні й ті самі п’єси, зокрема сьому частину з «Бебе» Вілла-Лобоса.
Музична манера та підхід
У своїх міркуваннях про музичне виконання Артур Рубінштейн наголошував, що ставлення слухачів не можна просто описати як «тепле», «холодне» або «жорстке», адже виконавець сам формує реакцію публіки через своє виконання. На його думку, саме музикант відіграє ключову роль у музичному акті, привласнюючи музику та водночас передаючи задум композитора. Рубінштейн підкреслював, що виконавець має відображати послання автора, а не шукати його штучно: музика, за його формулюванням, повинна «говорити» ще до того, як її почнуть виконувати. Він вважав, що для інтерпретатора важливі особиста зацікавленість і щира любов до композитора, якого він грає, тоді як великі біографічні знання не є обов’язковими. Як приклад він згадував Вольфганга Амадея Моцарта, партитури якого містять небагато вказівок для тлумачення, тому виконавець має самостійно відчувати нюанси й темпи. Рубінштейн також казав, що робот міг би виконувати музику без інтерпретації, а сам він прагнув передати те, що Фридерик Шопен повідомляє через нього. У 1964 році в інтерв’ю він критично висловлювався про молоде покоління 1960-х. Спершу Рубінштейн був критичним і до техніки звукозапису через її низьку якість, але змінив думку, коли вона почала розвиватися; його перший запис датується 1927 роком.
Репертуар і стосунки з композиторами
Артур Рубінштейн мав широкий і різноманітний репертуар, у якому були численні композитори, і не хотів, щоб його називали фахівцем лише одного автора чи одного кола творів. Упродовж кар’єри його подальші інтерпретації часто вирізнялися уповільненням темпів, а технічний прогрес дав змогу записувати довші виконання з більшою кількістю звукової інформації. З молодого віртуоза він поступово перетворився на літнього музиканта зі зменшеними можливостями пальцевої гри.
Серед улюблених і найкраще освоєних ним творів були скерцо. Вони краще відбилися в записах 1932 і 1959 років, ніж у записах 1940 року, які відзначалися слабкою якістю звучання. Водночас Рубінштейн залишив дуже мало записів творів Моцарта, зокрема концертів, квартетів і «Рондо ля мінор», та в концертах грав лише небагато моцартівських п’єс.
Попри це, Моцарт мав для нього велике значення в серці й житті, навіть більше, ніж Бетховен. Рубінштейн заперечував уявлення про моцартівську музику як про юнацьку тендітність, наголошуючи на її зрілості, послідовності та емоційній різноманітності. На його думку, у Моцарта й Гайдна було не менше почуттів, ніж у Бетховена. Моцарта він вважав великим, глибоким коханням — серцем, душею, талантом і генієм. Саме моцартівські твори позначили початок його кар’єри: у 1894 році на першому публічному концерті в Лодзі він виконав сонату Моцарта. Його інтерпретація «Рондо ля мінор» переконала скрипаля Йозефа Йоахіма запропонувати йому стипендію, яка допомогла продовжити навчання в Берліні у професора фортепіано Генріха Бартa. У своїх поглядах на Моцарта Рубінштейн повторював формулу Артура Шнабеля.
Знайомство з Брамсом і формування репертуару
Схильність Артура Рубінштейна до Брамса була помітною ще з юності. Під час навчання в Берліні він опинився в середовищі, сприятливому для сприйняття музики Брамса, де серед музикантів високо цінувалися його твори. Важливу роль у цьому зіграв Йозеф Йоахім — наставник і друг, який познайомив Рубінштейна з Брамсом і дозволив йому відвідувати репетиції Квартету Йоахіма. У Берліні Рубінштейн слухав також твори Брамса у виконанні таких музикантів, як Роберт Гаусман і Фріц Штайнбах. Перший раз почувши фортепіанні квартети Брамса, він був настільки вражений, що буквально захопився його музикою. Відтоді він читав усі твори Брамса замість того, щоб обмежуватися матеріалом для уроків фортепіано, а згодом навіть купував його музику в кредит.
Репертуар і ставлення до композиторів
Артуро Рубінштейн неодноразово звертався до творів Сен-Санса, зокрема до його Концерту. У 1939 році він зробив енергійний запис цього твору, однак той був оголошений незадовільним і опублікований із запізненням. Пізніше він записував Концерт Сен-Санса ще двічі — 1958 і 1969 року; запис 1969 року з Орманді та Філадельфійським оркестром вважався еталонним. Репертуар Рубінштейна також включав сім сонат із тридцяти двох, написаних Бетховеном, а останньою студійною сесією його життя стала Соната № 18, опус 31, записана на студії RCA. Після смерті Шнабеля 1951 року він, як зазначалося, ще суворіше дотримувався тексту. У 1963 році Рубінштейн пояснював, що прагне по-своєму відновити недооцінений жанр концерту, який, на його думку, є твором фортепіанного генія, але часто використовується піаністами лише для демонстрації сили; він наголошував, що не хоче робити музику показом сили чи чогось подібного. Особливе місце в його програмах посідали твори Шумана: Рубінштейн полюбив їх на все життя, виконував у ранніх берлінських виступах на початку 1900-х років і в останньому сольному концерті в Лондоні 1976 року, а також незліченну кількість разів включав їх до концертів. Він лише один раз записав «Крейслеріану» — 1964 року. Серед сучасників Рубінштейн особливо високо цінував Рахманінова, захоплювався його новаторськими інтерпретаціями інших композиторів і вважав його найзахопливішим піаністом від часу Бузоні.
Стосунки з іншими піаністами та виконавцями
У своїх «Спогадах» Артур Рубінштейн у дев’яностолітньому віці називав серед піаністів, якими захоплювався, Святослава Ріхтера, Емільяна Гілельса, Мауріціо Полліні та Альфреда Бренделя. До Володимира Горовиця він ставився стримано: визнавав його віртуозність, але критикував конвенційність. Водночас Рубінштейн і Горовиць, попри суперництво та періодичну напруженість у стосунках, високо цінували один одного. У книзі «Мої довгі роки: Велика є життя» Рубінштейн писав, що вважав себе кращим музикантом, ніж Горовиць, хоча й визнавав, що той був кращим піаністом. Після концерту Горовиця він навіть відчував сором через власну неуважність до деталей і технічно вдосконалювався, беручи за зразок його бездоганну гру.
Пам’ять і спадщина
У 1984 році на горі Ора, поруч із Меморіалом Кеннеді, було створено меморіал Артуру Рубінштейну. Його спроєктував ландшафтний архітектор Йозеф Сегалл, а до складу меморіалу входять надгробок і кам’яний монумент роботи Ізраеля Хадані. Ім’ям Рубінштейна названо два престижні фортепіанні конкурси: Міжнародний конкурс піаністів імені Артура Рубінштейна в Тель-Авіві, що проводиться з 1974 року, та Міжнародний конкурс молодих піаністів імені Артура Рубінштейна в Бидгощі, Польща. Також у 1984 році симфонічний оркестр «Філармонія Лодзька імені Артура Рубінштейна» було перейменовано на його честь. Родина Рубінштейна передала до Джульярдської школи Нью-Йорка колекцію оригінальних рукописів і опублікованих видань; ці рукописи були конфісковані німцями під час Другої світової війни в паризькій резиденції музиканта. Сімдесят один предмет було повернуто його чотирьом дітям як законним спадкоємцям, і ці документи стали першими єврейськими матеріалами з Берлінської державної бібліотеки, що були реституовані.
Почесне громадянство
Артур Рубінштейн був почесним громадянином кількох міст.
