Анджей Жулавський народився 22 листопада 1940 року у Львові в інтелігентній родині та помер 17 лютого 2016 року у Варшаві. Свою кінокар’єру він почав як асистент Анджея Вайди. Дебютував у 1971 році фільмом «Третя частина ночі», а наступну стрічку «Диявол» (1972) було заборонено польською цензурою. Роботу над «На срібній планеті» у 1976/1988 роках зупинили польські власті, після чого Жулавський назавжди переїхав до Франції.
У Франції він здобув визнання критиків завдяки фільмам «Найважливіше — кохати» (1975), «Одержимість» (1981) і «Борис Годунов» (1989). Його інколи зараховують до представників поетики сюрреалізму в польському кіно, а його роботи порівнювали за жорсткістю з кінематографом Девіда Лінча. Для його стилю були характерні динамічна камера з ширококутним об’єктивом, суб’єктивні ракурси, багатошарові глибинні композиції та частий внутрішньокадровий монтаж. Відомий складним характером і авторитарною режисурою, він залишив вплив, який продовжує його син Яцек.
- Як розвивалася кінорежисерська кар’єра Анджея Жулавського та чим вирізнявся його стиль?
- Яким було походження Анджея Жулавського та як минули його дитинство й навчання?
- Як розвивалася режисерська кар’єра Анджея Жулавського від початку 1960-х до 1991 року?
- Які пізні фільми зняв Анджей Жулавський і як вони були сприйняті?
- Які культурні цитати та стильові риси використовує Анджей Жулавський у фільмі «Космос»?
- Як розвивалася проза Анджея Жулавського і чому його «Ночник» став найвідомішою книжкою?
- З ким Анджей Жулавський був у шлюбі та стосунках?
- Якими були особисті, політичні та релігійні погляди Анджея Жулавського?
- Як характеризують кінематографічний стиль Анджея Жулавського?
Кінематографічна діяльність і стиль
Анджей Жулавський розпочав кінокар’єру як помічник Анджея Вайди. У 1971 році він дебютував стрічкою «Третя частина ночі», а вже наступного року зняв фільм «Диявол», який був заборонений польською цензурою. Пізніше постановку «На срібній кулі» 1976/1988 року було зупинено польською владою, після чого Жулавський назавжди переїхав до Франції. Саме там він здобув визнання французьких критиків завдяки фільмам «Найважливіше — кохати» (1975), «Одержимість» (1981) і «Борис Годунов» (1989). Його інколи зараховують до представників поетики сюрреалізму в польському кіно, а його роботи порівнювали за жорсткістю з кінематографом Девіда Лінча. Для його манери були характерні стрімке використання динамічної камери з ширококутним об’єктивом, зйомка вигаданих подій, іноді поєднана із суб’єктивними ракурсами персонажів, а також багатошарові глибинні композиції та частий внутрішньокадровий монтаж. Жулавський був відомий складним характером і авторитарним режисерським стилем, який продовжує його син Ксаверій.
Походження та ранні роки
Анджей Жулавський народився 1940 року в інтелігентній родині. Його батьком був письменник і дипломат Мірослав Жулавський (1913–1995), а матір’ю — Цеслава. Серед його родичів був прадідусь по лінії родини, Єжи Жулавський (1874–1915), автор «Трилогії про Місяць», яку згодом Анджей Жулавський екранізував у фільмі «На срібній планеті». У нього також було троє прадідусів: Яцек (1907–1976), Марек (1908–1985) і Юліуш (1910–1999). Крім того, у Жулавського були молодші брати Лукаш (нар. 1947) і Матеуш (нар. 1948). Сестра Марта загинула під час бомбардування Львова в червні 1941 року, тоді ж сам Жулавський зазнав тяжких тілесних ушкоджень і втратив зір на одне око. 1945 року, після того як Мірослав Жулавський став культурним радником у польському посольстві в Парижі, Анджей два роки навчався у Франції та зазнавав переслідувань з боку однолітків. У 1947 році родина переїхала до Праги, де він уперше подивився фільм через три роки після переїзду. Його захоплення кінематографом, за сімейною традицією, підтримувала бабуся — прихильниця довоєнного кіно. 1956 року родина знову переїхала до Парижа, де Мірослав Жулавський представляв Польщу в ЮНЕСКО. Там Анджей навчався в білінгвальній французько-польській середній школі, у 1957 році склав іспит зрілості та в 17 років був прийнятий до паризької кіношколи ІДГЕК. У 1958 році він зняв там дебютну короткометражну стрічку «Відьма», створену за мотивами оповідання Антона Чехова «Чорівниця». У 1959 році Жулавський закінчив ІДГЕК. Наприкінці навчання він захворів на пневмопатію, а згодом вивчав філософію в Сорбонні, де відкинув екзистенційну філософію, яку там викладали, називаючи її «сартрівськими плагіатами з Гайдеґґера». Також він був незадоволений марксистською філософією, яку викладали у Варшавському університеті. Пізніше Жулавський отримав посаду асистента в Анджея Вайди завдяки рекомендації Романа Полянського.
Робота над фільмами у 1960–1990-х роках
У 1961 році Анджей Жулавський працював асистентом Анджея Вайди на зйомках фільму «Самсон», у 1962-му — на фільмі «Любов двадцятирічних», а в 1965-му — на фільмі «Попіл». У 1967 році він зняв два короткометражні телевізійні фільми — «Павончелло» та «Пісня тріумфуючого кохання». Перший був поставлений за оповіданням Стефана Жеромського, другий — за оповіданням Івана Тургенєва. Обидва фільми існують у кольорових версіях, хоча Телебачення Польщі спочатку показувало їх у чорно-білому вигляді.
У цей же період Жулавський мав конфлікт з Анджеєм Вайдою через сценарій екранізації «Серця темряви» Джозефа Конрада. Вони разом їздили до Сполучених Штатів, щоб обговорити цей проєкт, однак Вайда зрештою відмовився від нього і повернувся до Польщі. Сам Жулавський описував творчість Єжи Жулавського як «песимістичне, похмуре зображення реальності й людства».
Пізніше він задумав фільм «На срібній планеті» як науково-фантастичну картину про цивілізацію, пов’язану з космічними перегонами, натхненну стрічкою Стенлі Кубрика «2001: Космічна одіссея». Після розпорядження заступника міністра культури Януща Вілхельмі про зупинку зйомок і знищення декорацій знімальна група не виконала цю вказівку, але виробництво було призупинене. У 1988 році фільм вийшов у скороченому вигляді, і Жулавський додав до нього нові кадри та описи. Після конфлікту з польською владою щодо цього проєкту він емігрував до Франції.
У Франції в 1981 році Жулавський поставив фільм «Одержимість», де спеціальний агент, якого зіграв Сем Нілл, діє в Берліні, а його дружину, роль якої виконала Ізабель Аджані, зображено як жінку, що зраджує йому з монстром, який пожирає вбитих чоловіків. Стрічка дістала високу оцінку критиків, а Ізабель Аджані отримала нагороду на Каннському кінофестивалі за головну жіночу роль. Жулавський прагнув здобути «Золоту пальмову гілку», але її в 1981 році присудили Вайді за фільм «Людина із заліза»; через образу на Вайду він не прийшов на церемонію вручення.
У 1991 році Жулавський зняв франко-німецьку копродукцію «Блакитна нота».
Пізні фільми
Після політичних змін у Польщі Анджей Жулавський у 1996 році зняв «Шаманку» за сценарієм феміністки Манюели Ґретковської. Головною героїнею фільму стала італійка, яку зіграла Івона Петрі; вона зваблює університетського викладача у виконанні Богуслава Лінди, втягуючи його в небезпечну еротичну гру. Стрічка завершується сценою, де жінка споживає сирий мозок свого коханця. «Шаманка» спричинила скандал у Польщі та була несприятливо порівняна з «Останнім танго в Парижі» Бернарда Бертолуччі. Згодом Івона Петрі переїхала до Великої Британії через медійні переслідування, пов’язані з фільмом. Якуб Мумжек називав «Шаманку» широко незрозумілою, відкинутою та висміяною публікою і критиками.
У 2000 році Жулавський зняв «Вірність» — вільну адаптацію «Княгині Клевської» Мадам де Лафаєт. Це був останній фільм, у якому Жулавський працював із Жюльєт Бінош Марсо. Через п’ятнадцять років він завершив кар’єру вільною адаптацією «Космосу» Вітольда Ґомбровича. Окремо слід згадати «Блакитну ноту» — авторське бачення останніх 36 годин життя Фридерика Шопена, де роль композитора виконав Януш Ольєничак, а Жорж Санд — Марі-Франс Пізьє.
Культурні алюзії у «Космосі»
У «Космосі» Анджей Жулавський поєднує юнацьку істеричну серйозність зі старечим каботинством, змішуючи кінематографічну реальність із культурними цитатами. Серед культурних відсилань у фільмі є Бергсон, Робер Брессон, П’єр Паоло Пазоліні, Макс Офюльс і Інгмар Бергман. Також у стрічці використано цитати з французьких коміксів та старих французьких пісень, якими обмінюються персонажі. Міхал Пєпьорка зазначав, що інтелектуальні фарсові суперечки в «Космосі» зрештою призводять до буфонади.
Проза Анджея Жулавського та «Ночник»
Із початку 1990-х років Анджей Жулавський працював і як прозаїк. Його літературним дебютом став роман «Літий бір» (1991), у якому він поєднав історії вбивці сина Болеслава Пясецького та помічника Анджея Вайди. Сам Жулавський називав цю книжку памфлетом на мистецьке середовище Польської Народної Республіки. Далі він продовжив прозову творчість романами «В очах тигра» (1992) і «Молівада» (1994); останній був створений на основі сценарію задуманої стрічки про Якуба Франка. У пізніших книжках «Невірність» (2001) та «Про неї» (2003) Жулавський включив зізнання, пов’язані зі стосунками з Софі Марсо. Найбільшої популярності він набув завдяки щоденнику «Ночник», опублікованому 2010 року, де описано період від листопада 2007 до листопада 2008 року. Після скарги Вероніки Розаті книжку було вилучено з продажу за рішенням суду. 19 лютого 2014 року Окружний суд у Варшаві зобов’язав Жулавського та видавця виплатити Розаті 100 тисяч злотих за порушення особистих прав; при цьому суд не постановив остаточно вилучити «Ночник» чи прибрати спірні фрагменти. Обидві сторони оскаржили це рішення, а 22 травня 2015 року апеляційний суд у Варшаві його залишив у силі. Окремо згадується й ненаданий сценарій Жулавського «Мова птахів», який описував життя кількох аутсайдерів, далеких від вульгарних аспектів сучасної Польщі; у 2019 році фільм за цим твором зняв його син Ксаверій.
Особисте життя
Під час роботи над епізодом «Любов двадцятирічних» Вайди Анджей Жулавський був одружений з Барбарою Барановською. Під час підготовки до фільму «Третя частина ночі» він познайомився з Маґдаленою Браунек і запросив її на головну жіночу роль. Між ними зав’язався роман, що призвів до розлучень і шлюбу. У 1971 році в них народився син Хаверій Жулавський. Після народження сина між Жулавським і Браунек виник конфлікт; згодом він змусив її зніматися у фільмі «Диявол», який Браунек називала травматичним досвідом. Після завершення роботи над цим фільмом вони розлучилися.
Пізніше Жулавський одружився в Парижі з художницею Ганною Вольською. У 1978 році в них народився син Іґнацій. У 1985 році Жулавський мав стосунки з 17-річною Софі Марсо; у 1995 році в них народився син Венсан. Іноді він емоційно ранив Марсо, хоча вона згодом позитивно згадувала його як партнера. У 2001 році вони розійшлися. Під час роботи над «Шаманкою» Жулавський також мав роман із Мануелою Гретковською, яка пізніше назвала його «психопатичним нарцисом» у книжці «Посаг для польки» (2024). У 2007–2008 роках він мав короткі неформальні стосунки з акторкою Веронікою Росаті, а подробиці цього зв’язку описав у «Нічнику».
Погляди та особисті риси Анджея Жулавського
За свідченням Олександри Шарлат, Анджей Жулавський був мізогіном і свідомо обирав дуже молодих партнерок, яких прагнув формувати й навчати. Йому також приписують алкоголізм і схильність навмисно вигадувати подробиці власної біографії в інтерв’ю. У політичному плані Жулавський ототожнював себе з лівими поглядами, хоча визнавав, що праві є компетентнішими в економіці. В інтерв’ю з Пйотром Клетовським він засуджував війну як жах, а також називав організаторів Варшавського повстання безвідповідальними політиками; Тадеуша Бора-Коморовського він характеризував як ендека, антисеміта й ідіота. Релігійно Жулавський був атеїстом, критикував польську католицьку церкву як нігілістичну та мав суперечливе ставлення до Папи Івана Павла II: з одного боку, він високо оцінював його внесок у повалення комунізму. Жулавського цікавили причинність існування світу та зло в людині. У мистецьких уподобаннях він був прихильником німого кіно, зневажливо ставився до режисерів, пов’язаних із французькою новою хвилею та Dogma 95, а також заявляв, що автори Dogma знімають фільми на кшталт «Моє життя» і телевізійних колонок, називаючи цей стиль кіно для кухарів, одягнених у нову хвилю. Він негативно висловлювався про пізні роботи Кшиштофа Кесльовського, вважаючи їх кітчем. Серед філософів Жулавський захоплювався Альбером Камю, тоді як твори Мартіна Гайдеґґера і Фридриха Ніцше він ненавидів.
Кінематографічний стиль
Кінематографічний стиль Анджея Жулавського нерідко зараховують до представників поетики сюрреалізму в польському кіно поряд із Войцехом Єжи Гасом, Яном Леніцою, Валіаном Боровчиком і Пйотром Шулькіним. Його роботи також порівнювали за жорсткістю з кінематографом Девіда Лінча, Алехандро Ходоровського та Даріо Ардженто. За оцінкою Мілоша Стельмаха, творчості Жулавського притаманний апокаліптичний тон, а світ його фільмів постає як спіральний лабіринт, уявлений як пекло з «Божественної комедії» Данте Аліг’єрі. Такий апокаліптичний образний ряд пов’язаний із трагічними фіналами більшості стрічок, що часто завершуються смертю героя.
У своїх фільмах Жулавський часто звертався до традиції польського романтизму, особливо в «Дияволі», де підважував образ республіканської Польщі як колиски демократії, свободи й героїзму. Романтичні мотиви в його творчості були натхненні наставником Анджеєм Вайдою, однак сам Жулавський сильніше, ніж Вайда, підкреслював біологічні аспекти людського життя. Для його робіт характерні також бурхливе використання динамічної камери, зйомка вигаданих подій ширококутним об’єктивом, багатошарові композиції в глибину та частий монтаж усередині кадру. У «На срібній планеті» ширококутний об’єктив поєднується із суб’єктивним поглядом персонажів.
Жулавський був відомий складним характером і авторитарною манерою режисури. Він вимагав від акторів розуміти, чому вони є акторами. У ранніх роботах він використовував поетику театру жорстокості, натхнену Єжи Гротовським, поступово наближаючись до умовностей натуралістичного театру Grand Guignol. Водночас у ранніх фільмах його художні наміри були сформульовані досить виразно, а в «Шаманці» між задумом автора і сприйняттям публіки виникла помітна розбіжність. Його критикували за претензійність, кітч, манірність, естетизацію зґвалтування та перверсій. Жінок у фільмах «Одержимість» і «Шаманка» він зображував як зрадливих паразитів. Попри це, Жулавський досяг міжнародного успіху завдяки унікальному транснаціональному стилю, відмінному від попереднього польського кіно, і вплинув на рух «Французька екстремальність» та таких режисерів, як Клер Дені, Бруно Дюмон і Гаспар Ное.
