Станіслав Єжи Лец народився 6 березня 1909 року у Львові, який тоді входив до Королівства Галичини та Лодомерії в складі Австро-Угорщини. Він походив із буржуазної єврейської родини, за заслуги зведеної в шляхетський стан у Чорткові в Галичині. Був єдиною дитиною барона Бенно Летца де Туша, землевласника і директора банку, та Аделі, дочки Яна де Сафріна сефардського єврейського походження. У документах Австро-Угорщини родина вживала прізвище Летц, а в 1920-х роках його змінили на Лец. Обидва батьки перейшли до протестантизму. Родина володіла землями на Поділлі й Буковині та жила у Львові. Дитинство Леця змінилося після початку Першої світової війни: після наступу російської армії родина втекла до Відня, а згодом, після завершення війни, мати повернулася з ним до Львова. Помер Станіслав Єжи Лец 7 травня 1966 року у Варшаві.
- Де і коли народився Станіслав Єжи Лец та яке було його походження?
- Яким було походження та сімейне оточення Станіслава Єжи Леца?
- Як Переміщення під час Першої світової війни вплинули на дитинство та навчання Станіслава Єжи Леца?
- Як Станіслав Єжи Лец розвивався як поет і публіцист у 1930-х роках та як на це впливали переслідування влади?
- Як Станиcлав Єжи Лец пережив зміну окупацій під час Другої світової війни?
- Чим займався Станіслав Єжи Лец після Другої світової війни та як змінилося його життя в 1950-х роках?
- Які книжки видавав Станіслав Єжи Лец у 1957–1966 роках?
- Якими були останні відзнаки Стана Славa Єжи Леца і як відбулося його поховання?
- Як були сприйняті афоризми Станіслава Єжи Леца в різних країнах?
- Як оцінювали афористику Станіслава Єжи Леца та його «Непричесані думки»?
Народження і походження
Станіслав Єжи Лец народився 6 березня 1909 року у Львові, в Королівстві Галичини та Володимирії, що входило до складу Австро-Угорщини. При народженні він мав ім’я барон Станіслав Єжи де Туш-Лец. Він був польським поетом і афористом. Помер у Варшаві 7 травня 1966 року.
Походження та родина
Станіслав Єжи Лец походив із буржуазної єврейської родини, яку за заслуги було нобілітовано в Чорткові в Галичині. Він був єдиною дитиною барона Бенно Летца де Туша, землевласника і директора банку, та Аделі. Адель була дочкою Яна де Сафріна сефардського єврейського походження. У документах Австро-Угорської монархії родинне прізвище вживалося як Летц, а в 1920-х роках його змінили на Лец. Обидва його батьки перейшли в протестантизм.
Дитинство, війна і навчання
Родина Станіслава Єжи Леца володіла землями в Поділлі та Буковині й жила у Львові, тодішньому Лемберзі, в Австро-Угорщині. Це місто було четвертим за розміром у імперії та столицею Королівства Галичини і Лодомерії. Захищене дитинство Леца змінилося 1914 року через Першу світову війну. Після перемог Імператорської російської армії в Галичині, окупації Східної Галичини та антисемітського погрому в Лемберзі родина втекла до Відня. У жовтні 1915 року у Відні помер барон Бенно Лец де Туш, якому було 43 роки; причиною стала серцева недостатність. Додаткового удару завдала й банкрутство родинного банку у Відні, через що сім’я частково розорилася. Відень Лец сприймав як місце довічної туги та ідеалізував Габсбурзьку монархію.
Після завершення війни мати й Лец повернулися до Лемберга. Тим часом місто побувало у складі Західноукраїнської Народної Республіки, а в листопаді 1918 року приєдналося до Другої Польської Республіки. У 1921 році Лемберг перейменували на Львів, який став столицею Львівського воєводства. Після воєн великі родинні маєтки було конфісковано або продано частинами. Лец і його мати пережили війни та погром 1918 року у Львові. Він навчався в школах Відня та в Євангельській середній школі в Лемберзі, а 1927 року закінчив німецькомовну приватну змішану гімназію Йозефи С. Ґольдблатт-Камерлінг у Лемберзі.
Літературна діяльність і політичні переслідування в 1930-х роках
Станіслав Єжи Лец спершу рік вивчав польську філологію, а потім до 1933 року студіював право в Університеті Яна Казимира, де здобув ступінь магістра права. Близько 1929 року він разом із Леоном Пастернаком і Яном Шпєваком заснував гурток молодих лівих поетів. У 1931 році влада після першого ж числа заборонила його місячник «Триби», підданий цензурі. У 1933 році вийшла перша поетична збірка «Барви», у якій відбилися похмурі спогади про Першу світову війну та іронічна соціальна критика. Того ж періоду він співпрацював із журналами «Сигнали», «Левар» і «Цирульник варшавський», а також від 1926 до 1934 року друкувався в «Цирюльнику варшавському». Соціалістичні погляди Леця з’являлися в судових колонках під псевдонімом Стах у «Дзєнніку популярному» в 1936–1937 роках. Через ці погляди поліція вважала його ненадійним. У 1934 році, на тлі переслідування лівих пропагандою, він залишив рідне місто й переїхав до Варшави.
У Варшаві Лец підтримував тісні літературні контакти, цінував зустрічі з Юліаном Тувімом і Ярославом Івашкевичем, а також бував у кав’ярні «Земянська», де спілкувався з літераторами, зокрема з Вітольдом Ґомбровичем. У 1935 році вийшла його друга поетична книжка «Зоопарк: сатиричні вірші», а 1936 року — збірка «Патетичні сатири», яку вважали стилістичним піком його ранньої творчості. Того ж року він разом із Леоном Пастернаком заснував у Варшаві літературний кабаре-театр «Театр Пентаків», але влада закрила його після восьми вистав. Від 1935 року і з перервами аж до 1994 року Лец писав ліричні й сатиричні тексти для «Шпильок». Після заборони «Дзєнніка популярного» в 1937 році він побоювався арешту й подорожував Буковиною, Поділлям і Варшавою, залишаючись при цьому зареєстрованим як учень у адвокатській конторі в Чорткові. Перебування на Поділлі надихнуло його на рукопис «Земля пахне», який не був опублікований через Другу світову війну.
Війна, окупації та втечі
Після нападу вермахту на Польщу 1 вересня 1939 року Лец утік із Варшави назад до Львова, який опинився за лінією Керзона після радянської окупації Східної Польщі. У нових умовах він підтримав референдум 19 листопада 1939 року щодо приєднання спірного прикордоння до Білоруської та Української РСР, працював на радянську пропаганду у своїй західноукраїнській батьківщині та 1940 року вступив до Національної спілки письменників України. У 1939–1941 роках він друкував у польськомовній щоденній газеті «Червоний Штандарт» матеріали, сприятливі для режиму, а також написав гімн Сталіну як частину своєї літературної діяльності в радянський період. Водночас він уникав арешту, інтернування та страти з боку гестапо або СС під час німецької окупації Польщі, хоча з боку НКВС на нього теж тиснула загроза переслідування, депортації або примусових робіт через підозру в нелояльності.
Після німецького вторгнення в Радянський Союз у червні 1941 року Лец пережив уже четверту велику зміну влади в регіоні. Його заарештували й спочатку відправили до трудового табору «Львів-Янівська», а потім перевели до концентраційного табору поблизу Тернополя, звідки він неодноразово намагався втекти. У липні 1943 року він утік тоді, коли його змусили копати собі могилу для страти, після чого в німецькій формі через Генеральну губернію дістався до Варшави. Там він працював для підпільної преси, а згодом приєднався до польських партизанів у Люблінському воєводстві. Лец став членом Польської робітничої партії та її збройного підпілля, брав участь у травневому бою 1944 року під Ромбловом проти 25-го поліцейського полку СС та інших сил. У жовтні 1944 року він працював під керівництвом обер-лейтенанта Лукаша над пропагандою та перекладами для Польського народного війська, після чого був підвищений до звання резервного майора 1-ї Польської армії та нагороджений, зокрема, Партизанським хрестом, медаллю «Варшава 1939–1945» і медаллю «За перемогу і свободу 1945».
Повоєнна діяльність і ізраїльський період
У 1945 році в Лодзі Станіслав Єжи Лец разом із Леоном Пастернаком і Єжи Зарубою співзаснував сатиричний журнал «Шпільки». Він дописував до видань «Кузниця», «Творчість», «Відродження» і «Пшекруй». У поетичній збірці «Польовий нотатник» 1946 року відбилися його воєнні враження, того ж року він опублікував сатиричну книжку «Прогулянка цинікам», а 1948 року — «Життя — це фрашка». Від 1946 до 1950 року Лец працював у Відні пресовим і культурним аташе Польської політичної місії та жив там із дружиною Ельжбетою і дітьми Малгожатою та Яном. У 1950 році частину його збірки «Нові вірші» було перекладено німецькою мовою під назвою «Через мости крокуючи». Тоді ж він спостерігав за формуванням сталінської польської держави за Болеслава Берута, після чого нелегально виїхав із родиною до Ізраїлю, куди в Ельжбети вже були кілька родичів. В Ізраїлі Лец працював садівничим робітником, а 1952 року повернувся до Варшави разом із сином. Після повернення його виключили зі Спілки польських письменників, його книжки вилучили з бібліотек, а знайомі уникали спілкування з ним. Він одружився з актрисою Крістіною Свіатоньською, у 1955 році в них народився син Томаш. Лецові заборонили друкуватися, перекладати твори німецьких, російських, білоруських і українських поетів, а також виїжджати за кордон. Власні вірші з ізраїльського періоду він опублікував 1956 року під назвою «Єрусалимський рукопис».
Афоризми й поетичні збірки
У 1957 році Станіслав Єжи Лец опублікував перше видання «Нечесані думки», яке містило 201 афоризм. У 1959 році він випустив друге, розширене видання цієї книжки. Далі з’явилися «З тисячі і однієї фрашки» та «Кплю і питаю про дорогу» (1961), «До Авеля і Каїна» (1963), «Розшук» і «Поеми, готові до стрибка» (1964), а також «Нові нечесані думки» (1964). У 1966 році було опубліковано «Фрашкобрання». Ці видання засвідчують послідовне звернення Леця до афористичної та короткої поетичної форми.
Останні відзнаки та поховання
У 1961 році Станіслав Єжи Лец отримав сатиричну премію від Польської спілки авторів і композиторів сценічних творів (ЗАЇКС). Незадовго до смерті його було нагороджено Орденом Відродження Польщі, офіцерським хрестом. Помер 7 травня 1966 року у Варшаві від раку шлунка. Похорон відбувся як державний із військовими почестями на Військовому цвинтарі Повонзки у Варшаві. Почесну варту на церемонії становили письменники Ярослав Івашкевич та Артур Мєндзирецький.
Афоризми та міжнародне визнання
Станіслав Єжи Лец писав численні афоризми в «Судельгефтах», на окремих записках або навіть на серветках у кав’ярнях. Його афоризми друкувалися в газетах «Пшегльонд Культурний», «По просту», «Діалог» і «Свят». У цих коротких текстах він критикував людську марнославність, слабкості, ідеології та автократичне мислення. Сам Лец описував такі думки як шість тисяч років старі, підкреслюючи повторюваність висловів у різні епохи за змінних способів мислення.
Міжнародну популярність його творчість спочатку здобула в Німеччині. Особливої уваги набула книжка «Несресані думки», перекладена Карлом Дедецiусом і з 1959 року видана мюнхенським видавництвом «Карл Ханзер Ферлаг». Сама назва цієї книги була відсиланням і даниною пам’яті Генріхові Гейне. У 1970-х роках афоризми Леца регулярно з’являлися в газеті «Цайт», а 1978 року його збірку вийшла в НДР як рідкісне видання. Того ж року в Радянському Союзі з’явився перший російський переклад, виконаний Володимиром Росселсом.
Твори Леца також перекладали албанською, білоруською, болгарською, данською, англійською, естонською, фінською, французькою, івритом, італійською, хорватською, латвійською, литовською, нідерландською, шведською, сербською, словацькою, іспанською, чеською, турецькою, українською та в’єтнамською мовами.
Творчість і рецепція афоризмів
Збірка «Непричесані думки» Станіслава Єжи Леца протягом десятиліть неодноразово виходила у Польщі в розширених виданнях. Видання 2006 року містило 4711 не редагованих думок, а ювілейне видання 2017 року — ще на 101 таку думку більше. Рецепція цієї книжки була особливо широкою: її афоризми викликали численні оцінки з боку літературознавців і критиків. Міхал Павел Марковський описував їх як однореченнєві підсумки Фройда, Ніцше, Бергсона, Гайдеґґера та Вітґенштайна, наголошуючи, що вони обертаються довкола істини, мови, існування, диявола і Бога. Він називав Леца найбільшим і найсерйознішим польським письменником. Марсель Райх-Раніцький вважав його одним із найкращих польських сатириків молодого покоління перед війною та найважливішим європейським афористом другої половини століття. Станіслав Вигодзький у «Єврейській енциклопедії» підкреслював у Лецеві унікальне поєднання польської та польсько-єврейської культури, дотепність дурника і сумну мудрість рабина, а також блискуче стислі, глибоко філософські речення. Карл Дедецус відзначав у його творчості паралелі й словесні ігри, подібні до Ліхтенберґа, Ебнер-Ешенбах, Рінґельнаца, Кестнера і Крауса, а також творчу оригінальність, гострі доречні натяки та образи, меланхолійну філантропію і «усміх крізь сльози». Умберто Еко писав, що Лец здобув славу завдяки книжці «Непричесані думки», і радив кожній культурній, мислячій людині читати щовечора по три-чотири рядки цієї книги.
