Менахем Бегін народився в Бересті-Литовському і помер у Єрусалимі. Він був ізраїльським державним діячем і членом Гахалу. У молодості діяв як сіоністський активіст у Польщі в межах Бетару Володимира Жаботинського, а також здобув освіту, що поєднувала традиційне релігійне вивчення Тори та світські студії; він також відвідував лівосіоністський єврейський молодіжний рух «Гашомер га-цаїр». З 1943 року Бегін брав участь у боротьбі проти Британського мандату в Палестині, а потім воював у арабо-ізраїльській війні 1948 року. Він був прем’єр-міністром Ізраїлю у 1977–1983 роках, ініціював імміграцію ефіопських євреїв, бета-Ісраель, до Ізраїлю та розпочав політику інтенсивної колонізації палестинських територій. Бегін вів переговори про мир з Єгиптом, підписав Кемп-Девідські угоди 17 вересня 1978 року разом з президентом Єгипту Анваром Садатом і президентом США Джиммі Картером, а в 1978 році він і Садат отримали Нобелівську премію миру. Переговори завершилися підписанням ізраїльсько-єгипетського мирного договору 1979 року. У 1981 році Бегін санкціонував знищення реактора «Осірак» в Іраку ізраїльськими ВПС, а в 1982 році наказав вторгнення до Лівану проти Організації визволення Палестини Ясіра Арафата, що призвело до відходу Арафата та його людей з Лівану.
- Як Менахем Бегін діяв на посаді прем’єр-міністра Ізраїлю у 1977–1983 роках?
- Як проходили походження, освіта та сімейне життя Менахема Бегіна?
- Як Менахем Бегін був пов’язаний із «Бетаром» і яку роль він відігравав напередодні Другої світової війни?
- Як Менахем Бегін опинився в радянському таборі, а згодом — у Палестині?
- Як Менахем Бегін очолив «Іргун» і яку роль відігравав у боротьбі проти британської влади?
- Як Менахем Бегін поводився під час інциденту з «Альталеною»?
- Як Менахем Бегін утвердився як лідер правого табору в політиці Ізраїлю?
- Яких головних рішень і досягнень досяг Менахем Бегін на посаді прем’єр-міністра?
- Як минули останні роки Менахема Бегіна після Ліванської кампанії?
Прем’єрство та зовнішня політика
Менахем Бегін був ізраїльським державним діячем, членом Гахалу та прем’єр-міністром Ізраїлю у 1977–1983 роках. До цього він був сіоністським активістом у Польщі в межах «Бетару» Володимира Жаботинського. Із 1943 року Бегін брав участь у боротьбі проти британського мандату в Палестині, а також воював у арабо-ізраїльській війні 1948 року.
На посаді глави уряду він вів переговори про мир з Єгиптом. 17 вересня 1978 року Бегін підписав Кемп-Девідські угоди разом із президентом Єгипту Анваром Садатом та президентом США Джиммі Картером. Того ж року Бегін і Садат отримали Нобелівську премію миру. Переговори було продовжено до підписання ізраїльсько-єгипетського мирного договору 1979 року.
У 1981 році Бегін санкціонував знищення реактора «Осірак» в Іраку ізраїльськими військово-повітряними силами. У 1982 році він віддав наказ про вторгнення до Лівану проти Організації визволення Палестини Ясіра Арафата; внаслідок цього Арафат і його люди залишили Ліван. Того ж періоду Бегін ініціював імміграцію ефіопських євреїв, бета-Ісраель, до Ізраїлю та започаткував політику інтенсивної колонізації палестинських територій.
Походження, освіта та шлюб
Менахем Бегін народився в Бресті-Литовському в період, коли єврейське життя в місті було особливо жвавим. Його виховували в поєднанні традиційного релігійного навчання Тори та світської освіти. У молодості він відвідував ліво-сионістський єврейський молодіжний рух «Гашомер га-цаїр», а після того, як уперше почув у міському театрі виступ сионістського лідера Зеєва Жаботинського, разом із родиною приєднався до нової гілки руху «Бейтар», створеної 1929 року. Протягом усього життя Бегін дотримувався релігійних принципів і залишався близьким до ортодоксального рабинського юдаїзму. Під час боротьби в «Ірґуні» проти британської влади в Палестині він дістав прізвисько «рабин Хаїм Суссовер». Його батько був громадським діячем і переконаним сіоністом, шанувальником Теодора Герцля; батьки загинули під час Шоа. Вищу освіту Бегін здобув на юридичному факультеті Варшавського університету, а в 1935 році отримав диплом юриста. З Алізою Арнольд він одружився в Дрогобичі, в Галичині; з нею він познайомився в домі її батька, який був жертводавцем Ревізіоністської партії в Дрогобичі. На весіллі були присутні Зеєв Жаботинський, а також сотні членів «Бейтару» і знайомих. У пари народився син, але місяць його народження не зазначено.
Діяльність у «Бетарі»
Менахем Бегін познайомився з Володимиром Жаботинським, засновником ревізіоністського антисоціалістичного сіонізму та молодіжного руху «Бетар». У 1928 році він приєднався до «Бетару» від часу його створення. У 1939 році, попри розбіжності з Жаботинським, Бегін став керівником «Бетару». Того ж року, після вторгнення нацистської Німеччини до Польщі, він готував бетарим до імміграції в Ерец-Ісраель. У 1939 році Бегіна також було призначено комісаром «Бетару» в Ерец-Ісраелі.
Арешт, табір і втеча до Палестини
Упродовж останніх шести місяців військової служби Менахем Бегін обіймав посаду комісара. У 1939 році він утік до Вільнюса, який тоді належав Польщі. Після поділу Польщі Німеччиною та СРСР за пактом Молотова — Ріббентропа його в червні 1940 року заарештувало НКВС і ув’язнило в Лукишкській в’язниці у Вільнюсі. Бегіна звинуватили в тому, що він був агентом британського імперіалізму, і засудили до восьми років ГУЛАГу. 26 серпня 1940 року його перевели до Печорського трудового табору в Сибіру.
У липні 1941 року, після окупації Бреста німцями, були вбиті його батьки та брат. Мати Бегіна була забрана з лікарні й убита німцями. Батька разом із 500 євреями привели до вигину річки Буг і втопили. Після угоди Сікорського — Майського 1941 року Бегіна звільнили росіяни. Після цього він вступив до СРСР у складі 2-го польського корпусу під командуванням генерала Владислава Андерса. Близько 1942 року Андерс домігся евакуації військ через Казахстан і Іран до Палестини, а Бегін у 1942 році дезертирував разом із 32 іншими єврейськими солдатами, без розшуку з боку Андерса.
Підпільне командування «Іргун»
18 червня 1943 року, у віці 30 років, Менахем Бегін став командиром «Іргун». Відтоді й до створення Держави Ізраїль він жив у підпіллі, уникаючи британської влади, а також протистояв контролю Єврейського агентства, при цьому таємно керуючи тисячами бійців. Бегін дотримувався лінії ревізіоністського сіонізму, започаткованої Володимиром Жаботинським, і виступав проти сіоністських груп, очолюваних Давидом Бен-Гуріоном, вважаючи їх занадто поступливими щодо британської колоніальної влади. Він засуджував заходи проти єврейської імміграції в Палестину, вимагав виведення британських військ і звинувачував британців у проведенні проарабської політики через суворі імміграційні обмеження.
У кількох тисячах примірників у Тель-Авіві, Єрусалимі та Хайфі було опубліковано його відозву «Порт», у якій єврейський народ Сіону закликали вести війну проти Англії до кінця окупації та вимагали негайної передачі суверенітету над Землею Ізраїлю тимчасовому єврейському урядові. Цей заклик до зброї спричинив початок повстання «Іргун» проти британських установ і позицій. Під його командуванням організація здійснила майже 300 операцій, зокрема вибух у готелі «Цар Давид» і напад на в’язницю в Акко. 22 липня Бегін координував атаку на готель «Цар Давид» у Єрусалимі, де члени «Іргун», переодягнені арабами, підірвали будівлю, в якій містилися британський Секретаріат і військове командування. Попереджувальний дзвінок перед нападом не змусив британців евакуювати будівлю. У результаті цих дій британці призупинили страти членів «Іргун» до свого відходу з Палестини.
Інцидент з «Альталеною»
Навесні 1948 року Менахем Бегін, керівник «Ірґуна», придбав перейменоване судно «Альталена» для перевезення іммігрантів і зброї. За його дорученням агенти були відправлені до Європи, зокрема до Франції, щоб придбати озброєння. На «Альталені» також переправили 900 добровольців, яких «Ірґун» набрав і підготував у Європі, а в Сеті таємно завантажили зброю й боєприпаси, запропоновані Францією.
Коли судно прибуло, Давид Бен-Ґуріон зажадав здати всю зброю «Гаґані» та заборонив розвантаження вантажу. Бегін хотів залишити 20 відсотків озброєння для військ на Єрусалимському фронті, але поступатися не став. Він недооцінив погрозу Бен-Ґуріона відкрити вогонь по «Альталені», і внаслідок цього було випущено кілька снарядів. Судно затонуло, а Бегін залишив його останнім, коли корабель уже палав.
Було розвантажено лише частину зброї; загинули шістнадцять євреїв, ще тридцять дістали поранення. Бегін виступав проти будь-якої помсти й не дозволяв євреям стріляти один в одного. У спогадах він писав, що пишається тим, що вдалося уникнути громадянської війни, і визнавав, що трагедія «Альталени» залишається чутливою темою в Ізраїлі. Він також зазначав, що урядові війська в бою на пляжі Тель-Авіва очолювали Іцхак Рабін і Іґаль Алон.
Політична діяльність і підйом «Херута»
Після 1948 року Менахем Бегін протягом трьох десятиліть брав участь у політичній боротьбі. У 1948 році він заснував партію «Херут», яка стала правою альтернативою домінантній Партії праці в Кнесеті від 1948 до 1977 року. На виборах до Кнесету 1949 року «Херут» здобув 18 місць, після чого ревізіоністська партія, що не мала представництва, була розпущена, а сам Бегін став єдиним лідером ревізіоністського руху після 1949 року.
Політичний образ Бегіна вирізнявся стриманістю та принциповістю: на відміну від соціалістів, які носили неформальний одяг, він надавав перевагу костюму й краватці. Його позиція привертала підтримку малозабезпечених громадян і нових сефардських іммігрантів, які тікали з арабських країн. Ці іммігранти, переважно релігійні, часто відчували відчуження від ашкеназької еліти, що здебільшого була атеїстичною і політично близькою до радянського комунізму. Бегін послідовно звертався до свого електорату антисоціалістичними, антиелітарними та релігійними гаслами й систематично отримував від нього голоси на виборах.
Він відмовився від угоди про компенсації жертвам Голокосту, яку Давид Бен-Гуріон погодив із канцлером Конрадом Аденауером. У 1967 році Бегін погодився на участь у національному уряді єдності та вплинув на перебіг подій, пов’язаних із початком Шестиденної війни. У 1973 році він підтримав план генерала Аріеля Шарона щодо формування ширшої опозиційної коаліції, до якої увійшли Ліберальна партія, Центристська партія та менші групи, що згодом утворили «Лікуд». Зрештою Бегін переміг на виборах над Партією праці, що стало першим таким випадком в історії Ізраїлю, і став прем’єр-міністром Ізраїлю.
Уряд і зовнішня політика
Після перемоги Лікуду на виборах 1977 року Менахем Бегін сформував уряд у союзі з Демократичним рухом за зміни. До цього руху належали, зокрема, генерал Їгаель Ядін, професор Амнон Рубінштейн, Шмуель Тамір і Меїр Аміт. В уряд також увійшли п’ятеро представників релігійної партії Агудат Ісраель, що зміцнило правоцентристську більшість. Моше Даян, колишній міністр оборони від Лейбористської партії в 1967—1973 роках, став міністром закордонних справ від Лікуду. Ядін відігравав важливу роль під час ізраїльсько-єгипетських переговорів. Серед головних досягнень Бегіна були Кемп-Девідські угоди та ізраїльсько-єгипетський мирний договір. Він наказав вивести ізраїльські війська з Синаю, частково виконавши вимоги Резолюції 242 1967 року. Ці домовленості дали Ізраїлю змогу вийти з оточення з боку Єгипту, Йорданії та Сирії, а військові бази в Синаї було перенесено до Негеву за фінансової допомоги та політичних гарантій Сполучених Штатів. Водночас демонтаж ізраїльських поселень у Синаї, включно з містом Яміт, спричинив внутрішню опозицію в Лікуді. Бегін серйозно сприймав антизонізм Саддама Хусейна та вів переговори з Францією, щоб не допустити отримання Іраком ядерного реактора «Осірак». У 1981 році він наказав Повітряним силам Ізраїлю бомбити й знищити ядерний реактор «Тамуз». Ця дія відповідала так званій доктрині Бегіна, за якою Ізраїль не дозволить ворогам створювати зброю масового знищення проти свого народу. Операцію засудили кілька іноземних урядів, зокрема Сполучені Штати; протест висловив Рональд Рейган, а Рада Безпеки Організації Об’єднаних Націй ухвалила резолюцію 487. Її також засудили ізраїльські ліві. У 1982 році Бегін санкціонував вторгнення Армії оборони Ізраїлю до Лівану, щоб вигнати Організацію визволення Палестини; ця операція тривала три роки й завершилася обмеженою окупацією південного Лівану до 2000 року.
Останні роки та відхід із політики
Останні роки Менахема Бегіна були позначені невдачами Ліванської кампанії, зокрема відступом і вбивством Башира Жмайєля, а також значними ізраїльськими втратами. Кампанія викликала негативну реакцію громадськості, оскільки її вважали війною, непотрібною для безпеки Ізраїлю, а додаткового удару по його становищу завдала різанина в Сабрі та Шатілі. Під час офіційної поїздки до Вашингтона він дізнався в Ізраїлі про смерть дружини Алізи. Після цього Бегін оголосив про відставку через депресію та в день відставки передав керівництво урядом Іцхаку Шаміру. Після виходу з політичного життя він дедалі рідше залишав свою квартиру, виходячи переважно лише для відвідин могили дружини. У 1992 році Бегін помер у Єрусалимі та був похований без великої церемонії на єврейському кладовищі на Оливній горі. Попри відхід від політики, він залишався ключовою постаттю в політичній історії Ізраїлю, започаткувавши понад 34 роки правління правих сил.
