Станіслав Войцеховський

Політика
Портрет Станіслава Войцеховського, президента Польщі 1920-х років
Портрет Станіслава Войцеховського, президента Польщі 1920-х років

Станіслав Войцеховський (15 березня 1869 — 9 квітня 1953) — польський політик і вчений, президент Польщі у 1922–1926 роках за часів Другої Речі Посполитої. Він був обраний президентом у 1922 році після загибелі Габріеля Нарутовича, свого попередника, якого було вбито до виборів Войцеховського. У 1926 році він залишив посаду після військового перевороту, здійсненого Юзефом Пілсудським, із яким мав розбіжності щодо політичного напряму Польщі.

Народився в Каліші в польській шляхетській родині. Був однією з семи дітей підпоручика Фелікса Войцеховського, доглядача в’язниці в Каліші та учасника Січневого повстання, і Флорентини Воргоф. У 1888 році закінчив чоловічу класичну гімназію в Каліші. До 1891 року навчався на фізико-математичному факультеті Імператорського Варшавського університету, де належав до кола найактивніших змовників у таємних студентських гуртках самоосвіти. Під час навчання був активним у конспіративній організації «Союз польської молоді “Зет”», а згодом — у соціалістичному русі, що розвивався. У 1892 році припинив навчання та обрав життя вигнанця після другого арешту й ув’язнення царською поліцією.

Президентство у Другій Речі Посполитій

Станіслав Войцеховський був обраний президентом Польщі у 1922 році та обіймав цю посаду впродовж існування Другої Речі Посполитої до 1926 року. Його попередником був Габріель Нарутович, який був убитий до обрання Войцеховського. На посаді президента він розходився в поглядах на політичний напрям розвитку Польщі з Юзефом Пілсудським. У 1926 році Пілсудський здійснив військовий переворот, після чого Войцеховський подав у відставку.

Ранні роки та політичне становлення

Станіслав Войцеховський народився 15 березня 1869 року в Каліші в польській шляхетській родині. Він був однією із семи дітей підпоручика Фелікса Войцеховського та Флорентини Воргофф. Його батько служив доглядачем в’язниці в Каліші та брав участь у Січневому повстанні. У 1888 році Войцеховський закінчив Чоловічу класичну гімназію в Каліші, а згодом вступив на фізико-математичний факультет Імператорського Варшавського університету, де навчався до 1891 року. Під час студій він належав до кола найактивніших змовників у таємних студентських гуртках самоосвіти та діяв у конспіративній організації Товариство польської молоді «Зет». Згодом він став активним і в соціалістичному русі, що набирав сили. До 1892 року Войцеховський залишив навчання й після другого арешту та ув’язнення царською поліцією обрав життя вигнанця. Спочатку він виїхав до Цюриха, а потім до Парижа, де опанував професію складача шрифтів. У 1892 році він співзаснував Польську соціалістичну партію. Пізніше Войцеховський ще кілька разів нелегально подорожував до Царства Польського та Російської імперії, переправляючи компоненти друкарської машини й видання. Разом із Юзефом Пілсудським він становив основу соціалістичного руху в російській Польщі. У 1899 році він одружився з Марією Войцеховською, дочкою заможного землевласника шляхетського походження.

Політична діяльність у роки війни

Після 1905 року Станіслав Войцеховський залишив Польську соціалістичну партію через розбіжності щодо майбутнього Польщі. Під час Першої світової війни він вважав Німеччину найбільшою загрозою для Польщі й не став на бік Юзефа Пілсудського, а залишився в Росії. Після евакуації Царства Польського з боку Росії 1915 року він переїхав до Москви, де й надалі брав активну участь у польських політичних колах. Після падіння царського режиму його обрали головою Ради Союзу польських партій. У 1918 році він працював на користь Польського війська в Росії. Після захоплення влади більшовиками Войцеховський був змушений залишити Москву під загрозою арешту. 15 січня 1919 року Голова держави призначив його міністром внутрішніх справ. Він обіймав цю посаду в урядах Ігнація Яна Падеревського та Леопольда Сульського, а також заміщав Леопольда Сульського під час його відсутності в країні. Крім того, Войцеховський брав участь у розробці польської конституції.

Президенські вибори 1922 року

Під час президентських виборів 1922 року, що відбулися в Національних зборах для обрання нового президента Польщі, Станіслав Войцеховський був кандидатом від селянської партії «П’яст». Перед цим він висувався як кандидат до Сенату на законодавчих виборах, але не здобув сенаторського мандата. Самі вибори проходили в умовах рівноваги між лівими та правими силами, а Юзеф Пілсудський не висував своєї кандидатури. Одним із головних суперників Войцеховського був граф Маврицій Замойський, тоді як кандидатуру Вінцента Вітоса частина учасників пов’язувала з контактами з правицею та зневажанням інтересів сільського населення.

Партія «П’яст» висунула Войцеховського як нового президентського кандидата, і він прийняв це висунення. Водночас від партії «Визволення» йому повідомили, що Габріель Нарутович має намір знятися з перегонів, але Вітос переконав Нарутовича не робити цього. У четвертому турі голосування Войцеховський зазнав поразки від Замойського: граф отримав 228 голосів, а Войцеховський — 152. Після його вибуття до п’ятого туру пройшли Замойський і Нарутович. У фінальному голосуванні Нарутович переміг за підтримки лівих сил, національних меншин і центристської селянської партії «П’яст», яка спочатку підтримувала Замойського, а потім перейшла на бік Нарутовича. Нарутович здобув 289 голосів проти 227 у Замойського й став першим президентом Другої Польської Республіки.

Президентські вибори 1922 року

20 грудня 1922 року маршал Сейму Мацей Ратай призначив нові президентські вибори. Праві висунули кандидатуру професора Казімежа Моравського, а Станіслава Войцеховського знову запропонували як компромісного кандидата; як ще один компромісний варіант називали Владислава Сікорського. Вінцентій Вітос рекомендував своїй партії, Польській селянській партії, голосувати за Моравського, однак ліве крило партії виступило проти цього і вирішило підтримати Войцеховського. Після внутрішнього обговорення Польська селянська партія остаточно підтримала його кандидатуру. У першому турі Войцеховський здобув 298 голосів, а Моравський — 221. Войцеховський переміг на виборах і став другим президентом Польщі. Представники Національних зборів прибули до його помешкання, щоб повідомити про обрання, а Альфонс Ердман вимагав, щоб Войцеховський утримався від прийняття цього рішення. Однак Войцеховський вирішив, що відкладати прийняття президентства недоречно, склав президентську присягу і 20 грудня 1922 року офіційно став президентом.

Політична діяльність і конфлікти під час президентства

Під час президентства Станіслав Войцеховський намагався бути активним політиком і брати участь у роботі уряду. Він підтримував позапарламентські кабінети Владислава Сікорського та Владислава Грабського, а його політичний вплив особливо збігався з періодом діяльності уряду Грабського. Войцеховський брав участь у Політичному комітеті Ради Міністрів і впливав на зміст розпоряджень щодо валютної реформи, ухвалених на підставі спеціальних повноважень, наданих кабінету Сеймом. Він також намагався змінити польську конституційну систему, запровадивши конструктивний вотум недовіри. У разі неможливості сформувати новий кабінет він наполягав або на збереженні старого уряду, або на створенні позапарламентського кабінету. Після падіння другого кабінету Вінцентія Вітоса він доручив місію формування нового уряду Станіславу Тугутту. Водночас Войцеховський виходив із того, що Сейм збирається безперервно, всупереч положенням конституції, і сам ніколи не закривав сесії Сейму, як цього вимагала конституція.

Окремим напрямом його діяльності були стосунки з Юзефом Пілсудським. Войцеховський намагався підтримувати з ним добрі відносини, хоча між Пілсудським і наступними урядами, а також частиною парламентських груп, існували суперечності. Причиною конфлікту стало питання організації військової влади. Пілсудський розраховував, що Войцеховський стане на його бік, а в червні 1923 року Станіслав Шептицький подав до Сейму законопроєкт про найвищі військові органи, оголосивши про ліквідацію військової ради, яку очолював Пілсудський. Войцеховський намагався примирити Пілсудського і парламент у цій справі, вів переговори між сторонами та враховував зауваження Мацея Ратая, який заперечував проти призначення Владислава Сікорського міністром військових справ. Пілсудський не хотів іти на компроміс і, за оцінкою Ратаю, поводився з президентом зневажливо.

5 вересня 1924 року Войцеховський відвідав Львів. Під час цієї поїздки в автомобіль, у якому він їхав, кинули вибуховий заряд, але бомба не вибухнула.

Суд над Станіславом Стайґером

Станіслава Стайґера вважали виконавцем замаху на президентство, через що його було негайно заарештовано і протягом усього розгляду тримали в’язнем. Йому загрожувала смертна кара. Перший процес у справі Стайґера відбувся 15 і 16 вересня 1924 року в Окружному суді у Львові. Обвинувачем на цьому суді був Альфред Ланєвський, а захисником — Міхал Ґрек. Згодом Окружний суд передав справу до звичайного провадження із залученням присяжних. У цьому процесі Стайґера захищав Натан Левенштейн. Судове засідання з його захисною промовою відбулося 16 грудня 1925 року, а до того часу стали відомі нові обставини, пов’язані із замахом. Завдяки промові Натана Левенштейна Станіслава Стайґера було виправдано й звільнено від обвинувачень.

Втеча Теофіла Ольшевського та його статус у Німеччині

Теофіл Ольшевський, якого вважали підозрюваним у замаху на президію, утік із Польщі, нелегально перетнувши німецький кордон біля Битомя. 3 жовтня 1924 року його заарештували німці. Пізніше його засудили за незаконний перетин кордону та призначили два тижні ув’язнення з відстрочкою виконання вироку на один рік. Водночас йому надали в Німеччині статус політичного біженця і дозволили оселитися в Мальборку поблизу польського кордону.

Політична криза 1925–1926 років

7 травня 1925 року президент Станіслав Войцеховський разом із усією церемонією виїхав із Варшави до Кракова. Під час візиту він запитав командира почесної варти, чи співають солдати релігійні пісні, а після підтвердження наказав їм співати. Солдати співали близько двадцяти хвилин, аж поки потяг не вирушив далі. Така поведінка президента викликала сенсацію в країні. У листопаді 1925 року Войцеховський отримав підтримку національних демократів і Польської соціалістичної партії в уряді Олександра Скшинського, а також призначив генерала Люціана Желіговського міністром військових справ. Після того як Польська соціалістична партія відкликала підтримку, уряд Скшинського впав. Тоді Войцеховський сформував уряд під головуванням Вінцента Вітоса, який складався з Польської народної партії «Пяст» і Християнського союзу національної єдності, але цей кабінет мав меншу народну підтримку, ніж попередні уряди. На становище президента впливали внутрішні заворушення та торговельна війна з Німеччиною, що почалася в червні 1925 року, а також підписання Локарнського договору 1 грудня 1925 року, який гарантував недоторканність німецького кордону з Бельгією та Францією. 10 травня 1926 року Войцеховський сформував коаліційний уряд християнських демократів і аграріїв. Того ж дня в інтерв’ю газеті «Кур’єр ранковий» було наведено висловлювання Юзефа Пілсудського про боротьбу зі злом сеймократії, а наклад газети конфіскували. У ніч з 11 на 12 травня президент оголосив стан бойової готовності у варшавському військовому гарнізоні, а 12 травня в Рембертові військові частини присягнули на підтримку Юзефа Пілсудського й рушили на Варшаву, захопивши мости через Віслу. Того дня уряд Вінцента Вітоса оголосив надзвичайний стан. Близько 17:00 12 травня на Понятовському мосту відбулася зустріч між маршалом Юзефом Пілсудським і президентом Войцеховським, під час якої Пілсудський вимагав відставки кабінету Вітоса, а Войцеховський — капітуляції Пілсудського. Після невдалих переговорів майор Маріан Порвит не дозволив Пілсудському перейти міст. Близько 13:00 14 травня Войцеховський вирішив перевести кабінет Вітоса з Бельведеру до Вілянова, а за годину це рішення було реалізовано. Після переїзду до Вілянова відбулися переговори між Войцеховським, Вітосом і командирами військ, вірних урядові. Військові прибічники президента вирішили відійти до Познані, щоб продовжити збройну боротьбу звідти, але Войцеховський і Вітос подали у відставку, щоб запобігти громадянській війні, і наказали військам припинити бої. Після цього було сформовано новий уряд на чолі з Казімежем Бартелем, а Юзеф Пілсудський став міністром військових справ, маючи при цьому більшу фактичну владу, ніж відповідало його офіційній посаді.

Пізня діяльність і родинні втрати

Після відставки Станіслав Войцеховський працював викладачем у Варшавській школі економіки та Вищій школі сільського господарства у Варшаві. Він також був директором Кооперативного наукового інституту і входив до його Наукової ради. Ще до того, як стати активним політиком, він публікував праці, присвячені кооперативному рухові, а згодом написав книжки «Організація продажу сільськогосподарських продуктів» і «Історія польських кооперативів до 1914 року». У 1937 році він став співзасновником опозиційної Партії праці.

Під час війни його родина зазнала тяжких втрат. Сина, Едмунда, 10 листопада 1939 року заарештувало Ґестапо в межах німецької акції АБ у Польщі, але 4 квітня 1940 року його звільнили завдяки старанням Єжи Антоні Потоцького. 12 липня 1940 року Едмунда заарештували знову за відмову усунути єврейських колег з Варшавської адвокатської ради. Німці запропонували звільнити його в обмін на підписання декларації про конституційну незаконність уряду Польщі у вигнанні, однак Войцеховський відмовився її підписати. 15 серпня 1940 року Едмунда перевезли до Аушвіца як одного з 1666 в’язнів першого транспорту з Варшави; 23 лютого 1941 року він помер там від висипного тифу. Пізніше Войцеховський отримав телеграму з Аушвіца про смерть сина та урну з його прахом.

Під час Варшавського повстання Войцеховського та його дружину Марію було схоплено нацистами й відправлено до транзитного табору 121. Звідти його звільнили завдяки зусиллям польського санітарного персоналу та німецької медичної комісії. Після війни він відійшов від громадського життя, помер у 1953 році в Ґоломбках, нині Урсусі, у віці 84 років і був похований на Повонзківському цвинтарі у Варшаві.

Політична спадщина

Політична доля Станіслава Войцеховського багато в чому нагадувала шлях багатьох центральноєвропейських політиків початку ХХ століття. У молодості він був радикалом, але з віком його світогляд поступово дозрівав і ставав більш консервативним. Він стояв на передньому краї польського політичного розвитку понад чверть століття та вважається одним із творців сучасної незалежної Польської держави.

Його президентство припало на особливо бурхливий період в історії Польщі. Войцеховський увійшов в історію як видатний політик і державний діяч, а також як безкомпромісний захисник демократичних цінностей і визначний патріот.

Пов'язані записи

Залишити коментар

Прокрутка до верху