Юзеф Казимир Гофман

Портрет польсько-американського піаніста Йозефа Гофмана
Портрет польсько-американського піаніста Йозефа Гофмана

Юзеф Казимир Гофман народився 1876 року в Підґужі в Австро-Угорській Галичині. Його батьком був композитор, диригент і піаніст Казимир Гофман, а матір’ю — співачка Матильда Піндельська. У родині також була старша сестра Зофія Ванда, народжена 11 червня 1874 року в Кракові. Для музичної освіти дитини родина переїхала до Берліна 1886 року. Гофман розпочав сценічну діяльність дуже рано: свій дебютний сольний концерт він дав у Варшаві у віці п’яти років. Згодом він виступав із концертними програмами по Європі та Скандинавії, а в 1887–1888 роках — і в Америці. Він брав уроки композиції в Генріха Урбана та уроки фортепіано в Моріца Мошковського. Коли йому було сім років, Антон Рубінштейн почув його виконання фортепіанного концерту Бетховена до мінор у Варшаві й назвав його безпрецедентним талантом.

Дитинство і родина

Йозеф Казімєж Гофман народився 1876 року в Підгужі в Австро-Угорській Галичині. Його батьком був Казімєж Гофман — композитор, диригент і піаніст, а матір’ю — співачка Матильда Піндельська. У нього була старша сестра Зофія Ванда, яка народилася 11 червня 1874 року в Кракові. Батько Йозефа, Казімєж, був одружений з Аніелою Теофілою, уродженою Квєцінською, яка народилася 3 січня 1843 року у Варшаві. 1878 року Аніела Теофіла разом із Казімєжем Гофманом переїхала до Варшави, де й померла 12 жовтня 1885 року. 17 червня 1886 року в костелі Святого Хреста у Варшаві Казімєж Миколай Гофман одружився з Матильдою Францішкою Піндельською.

Дитячі роки та раннє музичне становлення

Сім’я переїхала до Берліна 1886 року, щоб забезпечити музичну освіту Йозефа Казимира Гофмана. Уже в п’ятирічному віці він дав дебютний концерт у Варшаві, а згодом виступав із концертними турами по Європі та Скандинавії. У 1887—1888 роках він також гастролював у Америці. В дитячі роки Гофман навчався композиції в Генріха Урбана, а гри на фортепіано — у Моріца Мошковського. Коли йому було сім років, Антон Рубінштейн почув у Варшаві виконання ним фортепіанного концерту мі мінор Людвіга ван Бетховена і назвав його безпрецедентним талантом. За порадою Рубінштейна німецький імпресаріо Герман Вольф запропонував керівництво кар’єрою та європейське турне, але батько не дозволив йому подорожувати Європою, доки він не досяг дев’ятирічного віку. Лише тоді Гофман дав концерти в Німеччині, Франції, Голландії, Норвегії, Данії, Швеції та Великій Британії.

У 1887 році Гофман провів в Америці п’ятдесят концертів, зокрема сімнадцять — у будівлі Метрополітен-опери. Під час цього туру Товариство запобігання жорстокому поводженню з дітьми звертало увагу на його крихке здоров’я, а самого Гофмана юридично зобов’язував завершити гастролі контракт на 10 000 доларів. Альфред Корнінг Кларк пожертвував 50 000 доларів і заборонив йому виступати публічно до досягнення 18 років. Після цього останню частину туру скасували, а родина повернулася до Потсдама поблизу Берліна. Саме після повернення до Потсдама завершився період його дитячого вундеркіндства.

У 1892 році Антон Рубінштейн узяв Гофмана своїм єдиним приватним учнем і провів із ним 42 заняття в дрезденському готелі «Д’Європ». Перші уроки включали десять прелюдій і фуг Йоганна Себастьяна Баха та дві сонати Людвіга ван Бетховена, вивчені напам’ять. Рубінштейн не дозволяв повторювати одну й ту саму композицію, а сам ніколи не грав для учня, натомість показував свій піаністичний підхід на численних концертах, які той відвідував. Гофман чув у берлінському залі Бехштейна виступи Ганса фон Бюлова, Йоганнеса Брамса й Рубінштейна протягом трьох днів. Рубінштейн організував дорослий дебют Гофмана 14 березня 1894 року в Гамбурзькій симфонічній залі, де він виконав Четвертий фортепіанний концерт ре мінор Рубінштейна під його орудою. Після цього концерту Рубінштейн припинив заняття з Гофманом, повернувся до Росії й того ж року помер. Сам Гофман називав цей зв’язок найважливішою подією свого життя.

Пізніший концертний період і викладацька діяльність

Під час Першої світової війни Йозеф Казимир Гофман зробив Сполучені Штати своєю базою, а в 1926 році став громадянином США. У 1924 році він став першим керівником фортепіанного відділу в Інституті музики Кертіса у Філадельфії, а в 1927 році очолив цей заклад і залишався на посаді до 1938 року. На цій посаді Гофман запросив до викладацького складу таких музикантів, як Ефрем Цимбаліст, Фріц Райнер, Марцела Сембріх, Ізабелла Венгерова, Моріц Розенталь, Вільгельм Бакгаус, Бенно Моісейвич, Абрам Часінс, Девід Сапертон, Ванда Ландовська та Леопольд Ауер. Його учнями були Жак Абрам, Жанна Беєрнд, Абрам Часінс, Шура Черкаський, Вільям Гармс, Гаррі Кауфман, Анхеліка Моралес фон Заур, Езра Рахлін, Надія Рейзенберг, Еббі Саймон, Люсі Стерн і Рут Сленчинська; також він виявляв інтерес до Хорхе Болета, хоча той не був його учнем. У творчій спадщині Гофмана було опубліковано понад сто творів під псевдонімом Мішель Дворський; серед них — два фортепіанні концерти та балетна музика. У 1913 році йому вручили набір ключів від міста Санкт-Петербург у Росії. П’ятдесяту річницю його нью-йоркського дебюту відзначили у 1937 році урочистими виступами, зокрема ювілейним концертом у Метрополітен-опера в Нью-Йорку. На початку 1930-х років він став алкоголіком, однак протягом десятиліття зберігав виняткову майстерність як піаніст; його концерти середини й кінця 1930-х років справили сильне враження на Рудольфа Серкіна та Гленна Гульда. Після 1938 року його артистичні здібності почали занепадати через пияцтво, подружні проблеми та втрату інтересу до виступів. Сергій Рахманінов називав його «найвидатнішим живим піаністом, якщо він тверезий і в формі». Останній публічний концерт Гофмана Оскар Левант описував як випробування. У 1946 році він дав свій останній сольний концерт у Карнегі-холі, а в 1948 році відійшов від публічного життя.

Техніка, інструменти та виконавська манера

У книжці «Гра на фортепіано з відповідями на запитання» Йозеф Казімеж Гофман виклав свої погляди на техніку та музикальність. Він мав невеликі, але надзвичайно сильні руки. Компанія «Стейнвей» виготовляла для нього спеціальні клавіатури з трохи вужчими клавішами, а його концертні інструменти отримували незначні зміни механіки для швидшого повторення звуку. На цих інструментах було лише дві педалі замість трьох, і Гофман віддавав перевагу старішій геометрії механізму «Стейнвея». Його концертні інструменти були бездоганно відрегульовані, а під час гастролей їх супроводжувало його власне концертне крісло. Це крісло мало коротку відкидну спинку і нахил у півтора дюйма від задньої частини до передньої. Ґуннар Югансен повідомляв, що спеціальний концертний інструмент Гофмана в підвалі «Стейнвей» у Нью-Йорку мав найбільшу звучність, яку він коли-небудь випробовував. За роялем Гофман сидів спокійно, натискаючи клавіші ніби розминаючим рухом. Його пальцеве стакато тоді вважалося неперевершеним, як і оркестрова звучність. Він постійно користувався поєднанням пальцевого та ножного педалювання.

Техніка, стиль і виконавська манера

Гра Йозефа Казимира Гофмана вирізнялася винятковою технікою та самобутнім стилем. Гарольд С. Шонберг писав, що в його техніці було все, що є у Леопольда Годовського, а сам Годовський погоджувався з такою характеристикою. Шонберг також зазначав, що серед сучасників лише Годовський мав подібну завершеність і витонченість, хоча йому бракувало барвистості, вогню та «червоної крові» Гофмана. Серед рівних йому Шонберг називав також Ферруччо Бузоні та Сергія Рахманінова. Ральф Берковіц вважав, що Володимир Горовиць був рівний Гофману за майстерністю технічного виконання. Сам Гофман стверджував, що на його мистецтво вплинули лише Антон Рубінштейн і Моріц Розенталь; також він захоплювався співаком Маттіа Баттістіні та співачкою Марчеллою Зембріх. Його виконавський підхід можна підсумувати девізом: «аристократ ніколи не поспішає». У живих виступах він обирав демонстративну манеру, тоді як для студійних записів — тонку й стриману. У концертах він здебільшого дотримувався друкованого тексту, іноді подвоював октави лівої руки, уникав сентиментальності та надавав перевагу спонтанності над структурою. Рахманінов, почувши його виконання, особливо Сонату сі мінор Шопена, сказав, що від часів Антона Рубінштейна не чув настільки титанічної гри, і після цього вилучив цю сонату зі свого репертуару.

Репертуар, пам’ять і слух

Репертуар Йозефа Казимира Гофмана, як і його музичний слух та пам’ять, переважно обмежувався музикою, написаною до початку ХХ століття. У 1912–1913 роках він дав у Петербурзі 21 послідовний концерт, не повторивши жодного твору, а в межах цього марафонського циклу зіграв напам’ять 255 різних творів. Відомо, що він без вагань виконав «Гандель-варіації» Йоганнеса Брамса на концерті, хоча не грав їх уже два з половиною роки. Гофман був слабким читцем з аркуша, але мав здатність один раз почути композицію й точно відтворити її. Почувши, як Йозеф Левіне грає «Лорелею» Ференца Ліста, того ж дня пізніше він бездоганно виконав її на біс. Так само він вивчив транскрипцію «Летючої миші» Леопольда Годовського, слухаючи її до того, як вона була записана. У 1900 році в Берліні він познайомився з Годовським і залишався його другом до 1938 року; також Гофман відвідував його студію, щоб слухати, як той працює над «Летючою мишею», а через тиждень після першого візиту вже зіграв усю транскрипцію, не бачачи нот.

Записи та пізніші звукозаписи

Звукозаписна діяльність Юзефа Казимира Гофмана почалася ще в 1880-х роках, коли він робив циліндри для Томаса Едісона; це були серед найдавніших класичних музичних записів. Циліндри приблизно 1890 року згодом було втрачено під час Першої світової війни. У 1895–1896 роках у Росії Гофман записав чотири циліндри з музикою Мендельсона, Людвіга Брассина та Рубінштейна; ці записи були нещодавно віднайдені й видані на компакт-диску. Також він зробив дві серії відтворювальних фортепіанних рулонів, зокрема 23 твори для Welte-Mignon у 1913 році, хоча сам не довіряв фортепіанним рулонам як точному відтворенню гри.

У 1912–1923 роках Гофман записував акустичні диски для Columbia і Brunswick, але вважав, що вони не передавали його «чисту й призматичну» темброву палітру. Після 1923 року він робив лише тестові пресування. У 1935 році він експериментував із короткими студійними пробними записами для RCA Victor; ці тестові записи були випущені на LP компанією RCA у 1970 році. Того ж року він також експериментував із електричними знімачами для струн фортепіано та додатковою ялиновою резонансною декою під час життя в Каліфорнії. У листопаді 1935 року тестові пресування, зроблені для His Master's Voice, вважалися вартісним відображенням його мистецтва. У 1937 році RCA Victor приватно записала його ювілейний концерт з нагоди 50-річчя в Метрополітен-Опера-хаусі 28 листопада, а ще принаймні два концерти 1930-х років було записано наживо. До концертних записів належать, зокрема, балади соль мінор і до-мажорне анданте спіанато та велика польська, а також вальс ля-бемоль мажор, опус 42, і балада фа мінор. У 1940-х роках він записувався для радіопрограм Bell Telephone Hour, де виконував, серед іншого, Прелюдію до-дієз мінор, опус 3, № 2, Рахманінова та Концерт мі-бемоль мажор «Імператор» Бетховена. За оцінкою Грегора Бенко, до 1940-х років його піаністичний контроль значно погіршився, хоча темброва палітра залишалася величезною, а фразування — провокативним. Учениця Гофмана Жанна Беренд зазначала, що записи 1940–1946 років відрізнялися від записів 1920-х років.

Винаходи та патенти

Йозеф Казимир Гофман мав понад 70 патентів. Серед його винаходів були пневматичні амортизатори для автомобілів і літаків, які мали комерційний успіх у 1905–1928 роках, а також склоочисник, піч, що спалювала сиру нафту, і будинок, який обертався за сонцем. Він також створив пристрій для запису динаміки у відтворювальних піаніно-ролах; на нього було видано патент США № 1614984. Пізніше, у міру занепаду компаній, що виготовляли ролики, Гофман удосконалив цей пристрій. Крім того, він розробив удосконалення механіки фортепіано, які були прийняті компанією «Стейнвей»; на ці вдосконалення було видано патент США № 2263088.

Особисте життя в останні роки

У 1924 році Йозеф Казимир Гофман розлучився з першою дружиною Марі Єстіс, від якої мав доньку. Невдовзі після цього він одружився вдруге з Бетті Шорт, яка спочатку була однією з його учениць. У Гофмана було четверо дітей: одна донька і троє синів; старший син, Йозеф Антон Гофман, став відомим інженером зі звуку. У 1939 році Гофман переїхав до Лос-Анджелеса і провів там останнє десятиліття життя. У цей період він працював над винаходами та підтримував листування зі своїми колегами в Лос-Анджелесі. Помер 16 лютого 1957 року в будинку для літніх людей у Лос-Анджелесі від пневмонії.

Оцінки сучасників і спадщина

Гарольд К. Шонберг вважав Юзефа Казімежа Гофмана найвишуканішим і, можливо, найбільшим піаністом XX століття. Старше покоління критиків, зокрема Джеймс Г’юнекер, називало його «королем піаністів», а Самуель Чотзинова — найбільшим піаністом нашого часу. Серед його сучасників Сергій Рахманінов, Ігнац Фрідман, Йозеф Левіне та Годовський також вважали Гофмана найбільшим піаністом свого покоління. Водночас Артур Рубінштейн критикував його, стверджуючи, що той цікавився лише механікою музики, а не її серцем чи духовністю, і зауважував, що наприкінці кар’єри Гофман лишився ні з чим, коли його техніка його покинула. Клаудіо Аррау відкидав його як людину, яка просто стала дуже відомою. Після прослуховування тестової платівки компанії RCA з виконанням Сонати для фортепіано мі-бемоль мажор, оп. 31, № 3 Бетховена, Святослав Ріхтер визнав Гофмана технічно вражаючим, хоча й зазначав, що той ігнорував авторські позначки сфорцандо. Г’юрґі Шандор називав його найбільшим із усіх піаністів XX століття за музикальністю, інтерпретацією та технікою, а Шура Черкаський вважав, що Гофман, можливо, мав глибший музичний розум, хоча Володимир Горовиць був більшим піаністом і віртуозом, здатним звертатися до всього світу. Ерл Вайлд визнавав стиль Гофмана головним впливом на формування його текучої й гнучкої техніки та відзначав логічність і красу його інтерпретацій. Джордж Болет говорив, що хотів би грати кожну ноту так, як її грав Рахманінов або Гофман. У 1994 році на честь Гофмана було засновано Фортепіанний конкурс імені Юзефа Гофмана, співзасновниками якого стали Американська рада польської культури та Університет Південної Кароліни в Ейкені.

Залишити коментар

Прокрутка до верху